Читати книгу - "Вітер у верболозі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ет, хіба те порівняєш з оцим чудом? — зніяковів Кріт. Зручно вмостившись на кормі, він обводив замилуваним оком м’якенькі лавчини, і весла, й кочети, і все інше дивовижне човнярське спорядження. Човник легенько колисав його, і Кріт міг заприсягтися, що нічого кращого на світі й бути не може.
— Чудом, кажеш? Та ні. Це не чудо, а найголовніше в житті, — поважно мовив Водяний Щур, налягаючи на весла. — Повір мені, юний друже: ніщо — ну, анічогісінько — не може дати такої втіхи, як просто побавитися з веслами. Просто побавитися, — мрійливо вів він далі, — побавитися... з веслами... побавитися...
— Ой, дивися, Щуре! — раптом скрикнув Кріт.
Та було вже пізно, бо човник з розгону врізався в берег. Замріяний, щасливий веслувальник, упавши шкереберть, лежав на дні човника й сукав ногами.
— ...побавитися з веслами... Або під веслами... — незворушно, ще й з лагідною усмішкою вів далі Щур, підводячись. — У човні чи за човном — не має значення. Справді, ніщо тут не має значення, в цьому вся штука. Вирушаєш кудись чи ні, добуваєшся до мети чи потрапляєш у зовсім інше місце, а чи й зовсім нікуди не добуваєшся — так чи інакше ти при ділі, хоча нібито нічого особливого не робиш, а якщо й зробив щось, усе одно всього не переробиш — робота завжди є, і ти можеш братися до неї, як забажаєш, але краще б не робити нічого. Слухай! Якщо в тебе сьогодні нема якогось пильного діла, чому б нам не прогулятися вниз по річці? Часу в нас вдосталь.
Кріт на радощах аж ніжками захвицав. Потім вдоволено зітхнув на повні груди і, пойнятий безмежним блаженством, відхилився на м’яку спинку сидіння.
— Чудовий сьогодні день!.. — мовив він. — Ну, то їдьмо хоч зараз!
— Зачекай хвильку! — відповів Щур. Він прив'язав човника, видерся до своєї нірки й незабаром з’явився знову, згинаючись під вагою кошика, туго напакованого їжею.
Щур опустив кошика в човен і звелів Кротові;
— Запхай його собі під ноги.
Тоді відв’язав човна й сів на весла.
— А що там у коші? — спитав Кріт: його розпирала цікавість.
— Холодне курча, — кинув Щур, — холоднем’ясокопчений-язикшинкасолоніогірочкисалатфранцузькібулкирибніконсерви-шпинатімбирнепиволимонадсодовавода...
— Годі, годі! — у захваті скрикнув Кріт. — То вже забагато!
— Ти гадаєш? — поважно запитав Щур. — Це лише те, що я звичайно беру на невеличкі прогулянки; інші звірята завжди дорікають мені, що я скнара й усе дуже задрібно краю, щоб, мовляв, надовше стачило!
Кріт ще ніколи не чув такого довгого слова. Захоплений новим незвичайним життям, він весь поринув у нього й немов сп’янів від усіх тих зблисків та брижів, пахощів і звуків, від сонячного буяння... Він черкав лапкою сліди на воді й ніби снив наяву. А Водяний Щур — як то й годиться доброму хлопцеві — незворушно змахував веслами й намагався не заважати йому.
— Мені страшенно подобається твоє вбрання, друже, — озвався він за півгодини чи й більше. — Як тільки трапиться нагода, я й собі хотів би замовити такий оксамитовий смокінг на щодень.
— Вибач мені, будь ласка, — стрепенувся Кріт, майже через силу оговтуючись від своїх мрій. — Ти, напевно, маєш мене за нечему, але ж усе це для мене така дивина. То он... яка... вона... річка!
— Саме ця Річка, — уточнив Щур.
— А ти справді живеш разом з річкою? Оце життя!
— Разом з нею, і при ній, і на ній, і в ній, — сказав Щур . — Вона мені брат і сестра, і тітонька, й товариство, і їжа та питво, і — звісно! — купіль. Вона — мій світ, і не треба мені іншого. Те, чого вона не має, чи й варто мати, а те, чого вона не знає, не варто знати. Господи, чого ми тільки не пережили разом! Зима чи літо, весна чи осінь
— вона завжди сповнена радощів і тривог. Коли в лютому починається повінь, у моїх коридорах та льохах стає зовсім мокро, а до спочивальні крізь вікно тече руда водиця, і це мені аж ніяк не до вподоби. Та незабаром повінь помалу спадає, тільки залишає на стінах мул, що пахне краще, ніж кекс із родзинками, а очерет з водоростями забивають усі ходи, і я по них бігаю, мов по сухій перині, навіть ніг не замочу, ще й знаходжу там щось смачне та й взагалі чимало цікавих речей, що їх усякі нехлюї ненароком упускають з човнів!
— А тобі не буває нудно? — наважився спитати Кріт. — Весь час тільки ти та річка і більше нікого, ні з ким і словом перемовитися!
— ...І більше нікого... Гаразд, не буду тебе розчаровувати, — терпляче мовив Щур.
— Ти тут новенький і, певна річ, всього не знаєш. Та берег нині такий заселений, що дехто навіть вибираються звідси. А взагалі — це просто неподобство. Видри, зимородки, нирки, куріпки — всі вони вештаються тут цілий день, ще й вимагають: зроби для них те, зроби се — нібито у мене свого діла нема!
— А що о-о-он там? — поцікавився Кріт, махнувши лапкою у бік розлогих заплавних лук, що починалися від берега і тяглися аж ген до темної смуги лісу на обрії.
— Там? Та то ж і є Старий Ліс, — відказав Щур. — Тільки ми, бережани, не часто ходимо туди.
— А ті, хто там живе, вони... вони хороші? — спитав Кріт трохи наче збентежено.
— Ну-у-у... — спроквола відповів Щур. — От давай поміркуємо разом. Білочки
— то народ чудовий. Кролики теж — щоправда, не всі, бо серед них трапляються всякі. Є ще там Борсук. Він живе в самісіньких
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер у верболозі», після закриття браузера.