Читати книгу - "Заручені"

Перебування в Парижі було для Мандзоні своєрідною школою, яка виховала в ньому не лише літературну майстерність, а й зміцнила його громадянську позицію. Важлива подія сталася і в його особистому житті: взимку 1808 р. він одружився з Енрікеттою Блондель, швейцаркою за походженням. Однак паризький період не був позбавлений для Мандзоні складних психологічних колізій. А 1810 р. став для письменника роком важкої духовної кризи. Спричинилися до неї і драматична родинна ситуація (випадково мало не загинула дружина Мандзоні), і той гнітючий стан розчарування наслідками революції, який панував тоді серед французьких республіканців. Ця криза суперечливо відбилася на подальшій творчості письменника. Саме тому Мандзоні, який доти мав славу якобінця, став глибоко релігійною людиною, однак з цілком самостійною концепцією буття (така еволюція — взагалі характерне явище для італійських письменників). Зрозуміло, що концепція, в якій Мандзоні намагався примирити просвітницькі ідеї з християнством, нерідко розходилася з офіційним віровченням і не раз накликала на письменника гнів з боку ортодоксальних представників римської курії.

Влітку того ж таки 1810 р. родина Мандзоні повернулася до Італії. Спершу Мандзоні оселяються в Брузульйо — на віллі неподалік від Мілана, а згодом і в самому Мілані — в будинку на вулиці Мороне, де й прожив письменник усе своє життя (зараз там міститься Центр вивчення творчості Мандзоні).

В 1810—1815 pp. Мандзоні пише «Священні гімни». Якоюсь мірою вони були навіяні тяжкими паризькими враженнями, однак суть їхня глибша. «Трійця», «Різдво», «Воскресіння» — це сумні врочисті вірші, біблійні сюжети інтерпретуються в них своєрідно. Видатний італійський літературознавець, учасник руху Рісорджіменто Франческо де Санктіс писав, що «Гімни» Мандзоні стали викликом класицизму: в них знайшла своє втілення інтерпретована через євангельські притчі «ідея віку — тріада: свобода, рівність і братерство». Демократичний пафос цих гімнів — у засудженні тиранії та уславленні пригноблених. Добрими словами відгукнувся про «Гімни» Гете, сказавши, що в них відчутно, як відроджується занедбана впродовж віків прекрасна італійська мова.

1815 р. знаменував собою початок тотального наступу реакції в усіх сферах суспільного життя. В червні 1815 р. відбувся горезвісний Віденський конгрес, і невдовзі після цього реакційні держави Європи, об'єднавшись у Священний союз, повели жорстоку боротьбу проти всіх реформ і нововведень які вдалося вибороти Французькій революції. Були відновлені феодально-абсолютистські режими. В Італію знову прийшли австрійці — вони окупували Ломбардію, Венецію, Тоскану. Дворянам і духівництву було повернуто конфісковані землі, відновлено церковну цензуру, скасовано всі наполеонівські реформи. Розграбовану й безправну Італію було стерто з карти Європи. Австрійський канцлер Меттерніх сказав: «Італія — це всього лише географічне поняття...»

Саме в цей драматичний для Італії 1815 рік на досить тьмяному літературному горизонті раптом засяяли яскраві імена — в літературу прийшли романтики. Це була, як писав поет В. Монті, «смілива північна школа» — молоді міланські письменники: революціонери й патріоти, члени таємних товариств, майбутні страдники й герої епохи боротьби за нову Італію — критик Лодовіко ді Бреме, теоретик мистецтва і поет Джованні Берше, поети й прозаїки Сільвіо Пелліко, Томмазо Гроссі, Джованні Торті, Массімо Д Адзеліо, поет-сатирик Карло Порта, історики Мелькіорре Джойа і Джан Доменіко Романьйозі, карбонарії[2] Федеріко Конфалопьєрі, Петро Марончеллі, Ермес Вісконті. Центром італійського романтизму зробився Мілан, а на чолі міланських романтиків став Алессандро Мандзоні.

Література італійського романтизму була могутнім, яскравим відблиском тріумфів і трагедій Рісорджіменто. Збігаються навіть хронологічні межі періоду романтизму та зрілого Рісорджіменто. Порівняно з іншими країнами Західної Європи в Італії романтизм сформувався пізніше, але шлях його розвитку був цілком самостійний. Мабуть, у жодній з європейських країн романтизм не мав такого вистражданого й пристрасного громадянського пафосу, як в Італії. Країна гинула, отож у цей час «літати на крилах метафізики над хаосом ідеалізму», як казав Дж. Романьйозі, було якось не до речі. Італійський романтизм можна назвати літературою народу, довгий час позбавленого волі й незалежності, а тому основна її тема — боротьба за свободу. Романтики повернули італійську літературу до народних джерел, піднялися на захист національної культури та історії. Перед італійськими романтиками постало завдання, яке вже давно вирішили для себе Франція, Англія й Німеччина, а саме: допомогти італійцям усвідомити себе як народ, як націю, як самостійну країну, пробудити в них відчуття своєї національної самобутності, виховати в них громадянську позицію. З часом і запозичений у німців термін «романтизм» здався молодим письменникам надто умовним. І тоді свою школу вони назвали так: «національна нова література». Хронологічні межі цієї школи сягали в глиб культури: першими романтиками вважалися Данте і Петрарка. Це ще одна причина того, що італійський романтизм такий цілісний — в ньому фактично були відсутні антагоністичні тенденції, характерні для романтизму взагалі. Італійським письменникам просто не вистачало історичного часу, ні на філософську самозаглибленість у дусі Новаліса, ні на меланхолійні роздуми в дусі Вордсворта, ні тим більше на містичні шукання в дусі Шатобріана,— близьким був їм лише тираноборчий дух поезії Байрона, суворе бунтарство Шіллера, стихійна жертовність героїв Гюго. Абстрактна сутність всесвітньої скорботи конкретизувалася для італійців у їхній історичній трагедії. А метафізичні глибини залишилися для італійських письменників за тим порогом їхньої свідомості, на якому вони оплакували руїни своєї поневоленої країни.

Музою італійських романтиків стала Історія. Адже в народу було відібрано батьківщину. Іноземні гнобителі віками перетворювали італійців на рабів. «Італія — рабиня!» — ці страшні слова ще в XIV ст. сказав Данте. «Так, зараз ми раби, але раби, готові до повстання»,— гордо відгукнувся на них з XVIII ст. великий трагік Вітторіо Альф'єрі. А в XIX ст. з гіркотою скаже Леопарді: «Італіє! Царицею була! Тепер же ти убога, мов рабиня!» Італійські романтики мусили звернутися до глибин, своєї історії, щоб осмислити свою сучасність, щоб нагадати італійцям, хто вони в насправді, щоб повернути втрачену гідність народові, який подарував світу Данте й Мікеланджело.

Звернувся до історії й Алессандро Мандзоні. В 1819 р. він пише історичну драму «Граф Карманьйола», в 1822 p.— «Адельгіз».

Передмова Мандзоні до історичної драми «Граф Карманьйола» стала маніфестом італійського романтичного театру (її часто порівнюють з передмовою В. Гюго до «Кромвеля», написаною в 1827 p.). В цій передмові, а також у ряді інших теоретичних праць («Лист пану Ш. про єдність часу й місця в трагедії» — відповідь французькому критику, поетові-класицистові Віктору Шове, який виступив з різкою статтею про «Графа Карманьйолу»; лист до маркіза Чезаре Д'Адзеліо «Про романтизм»; 1823) Мандзоні доводить абсурдність деяких принципів класицистичної драми. Ідеалом для письменника був театр Шекспіра. Не єдності часу й місця повинен дотримуватися драматург, а правди