Читати книгу - "Повість полум'яних літ"

 Далі підсудний не витримав і, схопивши зі столу зав'язану в хустинку жменьку землі, заплакав.

 Вікна бриніли від вибухів.

 Це сталося так:

 В непозбутньому горі плакала жінка під хатою. Було темно й не темно. Зловісні спалахи шаріли навколо, й така туга розлита була в цьому невірному світлі, такі недобрі звуки порушували нічну тишу, що вся, здавалось, земля стогнала від тяжкого передчуття.

 Після тривалих кровопролитних битв військо відходило, згідно з стратегічним планом командування.

 — Прощай, Україно... — сказав Орлюк, зупинившись і обернувшись на захід, туди, де жевріли заграви. Голос його уривався від страждання. Потім він став на коліна, а за ним і його товариші.

 Він говорив тихо, втративши з туги силу голосу. Говорив спроквола, з паузами, вдивляючись праворуч і ліворуч в нічні пожежі.

 Потім погляд його полинув далеко вперед, аж до дніпрових берегів, до Карпатських гір, які він покинув ще так недавно.

 — Прощай... Присягаємось, де б ми не були, доки ми живі, житимеш і ти! І ніколи не загинеш, дорога наша земле, поки тримає зброю Батьківщина, хоч одна пара комсомольських рук! Ніколи! Візьмімо, товариші, по жмені землі... — звернувся Орлюк до товаришів.

 І коли вони взяли отак по жмені землі, Орлюк гукнув у пітьму всіма силами своєї душі — всім гнівом, образою, горем:

 — Смерть фашистським окупантам!

 — Тихо! Хто там горлає? Відходимо тихо... — долинув від дороги голос командира.

 І тут Орлюк помітив, що двоє з його товаришів кинули землю й гнянули один на одного мигцем з якоюсь лихою, майже непомітною усмішкою, і навіть не усмішкою, а з якимсь іншим вирішенням.

 — Так, палахкотіли зловіщі заграви, — неуважно проказав суддя, дослухаючись до сигналів тривоги. — Ви зупинились. Ну й що ви сказали?

 — Я сказав: прощай, Україно, смерть фашистським окупантам, ще якісь там слова.

 — Потім?

 — Потім ми взяли ось це. Потім я бачу, що вони кинули це-от і так якось... Я тоді їм і кажу, загалом почали говорити, і я побачив, що або я розстріляю цих гадів, або клятві моїй гріш ціна і додому я не повернусь. Потім, другої вже ночі, коли фашисти прорвались, я бачу — вони в сіно. То я тоді за автомат, — стій, кажу, боягузи й зрадники Вітчизни!!!

 Тут Іван Орлюк так обурився, що стіл, за яким сиділи судді, затріщав під ударом його кулака.

 Велика авіабомба вибухнула перед самим будинком суду. Промчали нестямні коні, обірвавши поводи. Почалось бомбування.

 Орлюк з суддями сиділи в бомбосховищі. Суддя Петро Самійлович Величко був незадоволений.

 — Любий мій, як захисник Батьківщини й комуніст, і як суддя, прошу вас як слід зрозуміти те, що я казатиму: коли б ви були моїм єдиним сином, все одно підете...

 — В штрафну роту! — сказав Орлюк таким тоном, ніби просився до Москви на Сільськогосподарську виставку. — Хоч три дні поб'юсь! Будь ласка.

 — Три дні. А далі хоч і смерть?

 — Будь ласка!

 — Безглузда ви людина. Прізвище орлине, а голова дурна. Недалеко ви втекли від тих дурнів, що самі їх постріляли... Ні, любий мій...

 — Товаришу...

 — Заждіть...

 — Товаришу суддя!

 — Увага! Возду-ух! — почулося звідкілясь згори. Створилась мертва тиша, після якої так загуркотіло й так задвигтіла земля, що про суд усі забули. Потім раптом все вщухло.

 — А про насіння ви дуже добре сказали, — озвався Величко, стежачи за ворожими бомбардувальниками, що вже відходили. — І я вірю, що рано чи пізно, але ви, Орлюк, ще сіятимете десь над Дніпром це насіння... Запам'ятайте мої слова.

 — Так ви за насіння не образились?

 — За насіння — ні. Навпаки.

 — Я так люблю сіяти! — зітхнув Орлюк, весь час намагаючись забути, що він підсудний. — Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло. Тоді я сторукий, і рука в мене, товариші судді, ну така легка, ніде було так не родило, як там, де я. Медаль одержав на виставці. Он!.. Пішли, пішли, пішли!.. — Орлюк побачив раптом ескадрилью наших винищувачів і пожвавився. — Як я заздрю льотчикам. Не попав я в льотчики.

 Штрафна чи не штрафна рота? Всім однаково важко. Всі повинні колись привести до торжества.

 — Вогонь на мене! Вогонь на мене! Фашисти близько! Я — «Ластівка»! Вогонь на мене! Ворог рядом! Я — «Ластівка»!.. «Ластівка»!..

 Орлюк сидів у гнізді навідника й кричав у телефонну трубку. І чи тому, що ніхто вже йому не відповідав, чи тому, що оглух від вибухів, чи що вороги вже справді були близько, обличчя його відбило страждання. Потім він затамував подих і весь побагровів: поряд нього лежали трупи ворогів, і нікуди було дітись від них, ані сховатись від нестерпного смороду.

 — Вогонь на мене!

 Він згоден був, щоб його пошматували власні міни, тільки б не дихати цим смородом.

 — Я — «Ластівка»!.. Давай! А, будь ти прокляте!..

 Але артилерії було вже не до «Ластівки». Битва гриміла п'яту добу. Підходили резерви на машинах. Бійці озирались на стрічний потік поранених і проносились вперед, думаючи свої трудні думки.

 Виходили поранені з бою. Під важким гупанням бомб здригалась земля. Ворог не шкодував нічого. Він кидався в атаки буквально по власних трупах і докотився до артилерії.

 Коли на старшого лейтенанта Пахомова наринув ворожий вал, артилеристи запрацювали в граничному темпі. Упав важко поранений Пахомов. Тоді з флангу вдарив кулеметник Гаркавенко. Але й він загинув, поранений багатьма кулями. Пораненого Гаркавенка відразу ж замінив його напарник Грачов. Але недовго попрацював Грачов, одну лиш хвилину. Не стало Грачова. Тоді Попельнюк заліг між поранених і поклав весь фашистський цеп зблизька.

 — Вогонь на мене!.. — кричав Орлюк, відчуваючи вже, як двигтить земля під вагою ворожих танків. Цього разу Орлюка почули.

 — Даємо! Тікай, поки цілий! — закричав у телефон старший сержант сибіряк Дубровін, що замінив пораненого Пахомова. Це був веселий дужий парубок, який ніколи не занепадав духом. Він давно вже носив у кишені листа до рідних, в якому дбайливо сповіщав про свою смерть у бою, щоб знали вони всі