Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чому?
— Вони... Вони не дають мені спокою.
— І що ж вони роблять?
— Вони підстерігають мене перед школою.
— А тоді?..
— А тоді кричать усяку всячину. Штовхають і беруть мене на сміх.
— І ти їм дозволяєш?..
Пан Кореандер якусь мить несхвально поглядав на хлопця, а тоді запитав:
— А чом би тобі просто не врізати їм по носі?
Бастіян витріщився на нього:
— Ні, такого я не люблю. До того ж боксер з мене кепський.
— А з боротьбою в тебе як? — допитувався пан Кореандер. — А з бігом, плаванням, футболом, гімнастикою? Що, невже ти нічого не вмієш?
Хлопець похитав головою.
— Іншими словами, — підсумував пан Кореандер, — ти слабак, чи що?
Бастіян стенув плечима.
— Ну, але ж розмовляти ти принаймні не розівчився, — висловив припущення пан Кореандер. — Чому ж ти не відповідаєш на їхні кпини?
— Якось я був спробував...
— І?..
— І вони вкинули мене до сміттєвого баку і зав’язали накривку* (* Доречніше було б «закривку», але кого обходять ці тонкощі) шнурком. Я дві години кричав, заки мене почули.
— Гм-м, — буркнув пан Кореандер, — і після цього ти вже більше не наважуєшся?..
Бастіян кивнув.
— Отож, — вирішив пан Кореандер, — до всього, ти ще й боягуз.
Бастіян похнюпився.
— А може, ти вискочка, га? Відмінничок — весь такий круглий, самі п’ятірки, мазунчик учителів, так чи не так?
— Та ні, — відказав Бастіян, похнюпившись, не відриваючи погляду від землі. — Минулого року мене навіть не перевели до наступного класу.
— Господи милосердний! — зойкнув пан Кореандер. — Одне слово, з якого боку не глянь — суцільний нікчема.
Бастіян нічого не сказав. Просто стояв. Його руки безвільно звисали, а з плаща скрапувала вода.
— І що ж вони вигукують, коли їм заманеться поглузувати з тебе? — випитував далі пан Кореандер.
— Та, всяке таке...
— Наприклад?
— Вамбо, вамбо, сів на почамбо, почамбо проломився, гру- бас провалився...** (** Замість того, щоб передати зміст німецького сленгу, Прохасько тупо його транслітерує (проффесіонал!), не забуваючи пхати галицизми (грубас). В оригіналі приблизно: «Дурне здоровило на горщик присіло, його зламало і заволало: «Як я багато важити стало».)
— Не дуже смішно, — вирішив пан Кореандер. — А ще як?
— Вар’ят, недоумок, брехло, дурисвіт...
— Вар’ят? А це ще чому?
— Іноді я балакаю сам із собою.
— І про що ж ти там балакаєш?
— Я вигадую різні історії, винаходжу імена і слова, яких іще нема, — ну, і таке подібне.
— І розповідаєш їх сам собі? Навіщо?
— Ну, бо більше нема кому.
Пан Кореандер на мить замислився і замовк.
— А що на це кажуть твої батьки?
Бастіян відповів не відразу. І лише за якусь мить промимрив:
— Тато — нічого не каже. Він ніколи нічого не каже. Йому до всього байдуже.
— А мама?
— А вона — пішла... її вже нема.
— Твої батьки розлучені?
— Ні, — сказав Бастіян, — вона померла.
У цей момент задзеленчав телефон. Пан Кореандер натужно підвівся зі свого фотеля і поплентався у невеличкий кабінетик, розташований углибині крамнички. Він підніс слухавку — і Бастіян невиразно розчув, як пан Кореандер назвав своє ім’я. Але далі той зачінив двері кабінету, і тепер уже Бастіянові не було чути нічого, крім притишеного мурмотіння.
Бастіян же і далі стояв. Він ніяк не міг втямити, що з ним, чому він усе про себе розповів і так відверто в усьому зізнався. Адже він ненавидів, коли його отак випитували. І раптом його як окропом ошпарила думка, що він, либонь, уже запізнився до школи, ну звісно, слід було поквапитися, треба було бігти, але він навіть не зрушив з місця: все ніяк не міг наважитися. Щось його стримувало, і він не знав що.
З кабінету все ще долинав приглушений голос. То була довга телефонна розмова.
Нараз Бастіян усвідомив, що вже довший час не може відвести погляду від книжки, яку пан Кореандер перед тим тримав у руках і яка тепер лежала на шкіряному фотелі. Хлопець достоту прикипів до неї поглядом. Йому здавалося, наче якась сила нестримно притягує його до неї як магнітом. Він наблизився до фотеля, повільно простягнув руку, торкнувся оправи книжки — і тої ж миті щось у ньому, всередині, зробило «клац!» — так, ніби за- хряснулася пастка. У Бастіяна з’явилося невиразне відчуття, що разом із цим дотиком до фоліанта з ним почало відбуватися щось незворотне — і ось воно вже діє.
Він підняв книжку і зусібіч її роздивився. Оправа була з шовку кольору міді, вона ряхтіла і відблискувала, коли хлопець крутив її в руках. Побіжно погортавши сторінки. Бастіян зауважив, що їх надруковано двома різними кольорами. Малюнків у книзі, здається, не було взагалі, зате були чудові, великі ініціали. Придивившись ще раз уважніше до оправи, він помітив на ній двох гадюк, світлу і темну, які кусали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А в цьому овалі дивовижно переплетеною в’яззю було виведено заголовок:
НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ
Загадкова це річ — людські пристрасті, й дітям ведеться із пристрастями так само, як і дорослим. Ті, кого вони опановують, не можуть їх пояснити, а ті, хто ніколи не зазнавав нічого подібного, не здатні їх зрозуміти. Є люди, ладні поставити на карту життя, аби лише здобути якусь неприступну вершину. І нікому, навіть самим собі, не можуть по-справжньому пояснити, чому це для них так важливо. Інші віддають геть усе, щоб завоювати серце людини, яка про них і чути не хоче. Знову ж таки, ще інші готові загнати себе в тюрму чи в домовину, бо не можуть опиратися насолодам, що їх дарують вишукані страви або ж напої. Декотрі можуть проциндрити все майно, до останньої нитки, аби тільки виграти в азартній грі, або ж офірують усе, що мають, заради якоїсь настирливої ідеї, що їй ніколи не судилося здійснитися. Дехто гадає, що зможе стати щасливим, тільки опинившись деінде, аби тільки не тут, і всеньке життя блукає світами. А є такі, що ніяк не вгамуються, доки не допадуть влади і могутності... Одне слово, пристрастей є рівно стільки ж, скільки й людей.
Пристрастю Бастіяна Бальтазара Букса були книжки. Той, хто ніколи не просиджував цілі пополудні над книжкою — з палаючими вухами і розкошланим волоссям, коли тільки те й робиш, що читаєш, читаєш, читаєш, забуваючи про світ навколо себе, не помічаючи ні голоду ні холоду, той, хто ніколи не читав під ковдрою — потай, при тьмяному
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.