Читати книгу - "Щоденники дракона"

з Ламом вже майже два десятки років мандрують, а все не надивляться на світ. Як скінчили школу і покинули рідне містечко, так усе йдуть та йдуть. Майже половину материка пройшли, якщо вірити мапам. Ось дійдуть до західних берегів — тоді побачать, що там далі! Може до рибаків подадуться, поплавають океаном, побачать далекі острови. А як щастя усміхнеться, то й на південному континенті — Асарху побувають. Адже ж кажуть, що найсмачнішу рибу ловлять саме там, біля його стрімких, непідступних берегів. А ще кажуть, у океані живуть морські змії. На кшталт легендарних драконів, тільки що без крил. І живуть вони у воді, на берег не виходять.

— Що, пригрівся та й спиш? — з-за дерева вислизнула легка, гнучка постать ельфа Ламеніля. — Я тут палим листям та сушняком тріщу, немов ведмідь, а ти й вухом не поведеш!

— Вухами ворушити, наче лисиця, то звичка для вас — ельфів. А ходу твою й за два кроки не почуєш! — огризається Рав. — Вечеря коли ще була готова, а я все чекаю на тебе, аж живіт підвело!

— Тобі — аби поїсти! А от я у селищі таке почув!.. З'явився там один гном. Ще не старий, але вже й молодим не назвеш. Народився він у тутешніх місцях, а останні півста років рибалив у океані. Тепер дістався сюди, бо схотів побачити рідню. То ввечері на майдані всі зібралися його послухати. Він розповідав, що бував на Асарху і на власні очі бачив драконів!

— Плете небилиці! Казки розповідає, а ти вуха розвісив, наче маленький!

— Чому небилиці? Адже про драконів йдеться у всіх давніх піснях!

— Мало що там співають! Ти бачив хоч когось, хто зустрічав дракона на власні очі?

— Так його й зустрінеш! Сам знаєш, дракони — великі маги! Як хто з них і прийде до селища, то всі його бачитимуть чи ельфом, чи гномом. А скоріше, що й зовсім не побачать! Та й звідки мені знати — може ти сам дракон?!

— Став би дракон з отаким телепнем товаришувати та по світу вештатись! Краще ось що: нумо зараз поїмо та лягаймо спати. А завтра, під вечір, сходимо того рибалку послухаємо. Як що й прибреше, все одно буде цікаво!

Добре наївшись, друзі вклалися в курені, і дивилися на гаряче вугілля. Довгу мовчанку перервав Рав:

— Звісно, треба послухати. Адже ми йдемо до тих країв де більше рибалок живе, ніж мисливців. А зараз давай спати, темно зовсім. А ранком я хочу порибалити біля каменів, праворуч. Дуже смачна риба у цьому озері. Треба до сніданку свіженької спіймати! А ти на світанку збігай по якусь дичину. Ми ж хотіли лишитися тут днів на два, три, то можна й запастися. Оленя б, чи там козу гарну. Не пропаде!

— Добре, ненажеро, спи! Буде тобі м’ясо! Тільки години через дві після сходу сонця підсмаж для мене пару рибин. Як набігаюся по цих пагорбах, напевне їсти захочеться!

Відповіді вже не було. Гном тихенько сопів уві сні. Ламеніль швидко засунув у чобіт приятелю соснову шишку, покрутився і скоро так само заснув.

У другій половині ночі до їхньої стоянки підійшов вгодований кабанчик. Потяг носом повітря, пирхнув та й пішов назад до лісу. Лам, сторожкий, як і всі ельфи, прокинувся, поглянув на нього одним оком і заснув знову.

Східний небокрай засірів. Коричнювато-червоний місяць Тайперр, великий, неначе таріль, швидко скочувався за обрій, заливаючи пагорби, озеро, ліс якимось «темним» світлом. Срібного Оранба сьогодні не було видно.

Врем, рибалка, неквапом вів свою оповідь, а принишклі слухачі, майже всі — молодь, слухали, не перестаючи гризти горіхи та пересміхуючись. На те й молодь: слухай, а вигляд роби, що не віриш, бо потім друзі шпинятимуть — віриш, як маленький, усяким побрехенькам!

— Того разу ми рибалили під берегами Асарху. Оселедець ішов!.. По кіло кожний! Хтось із старих рибалок і каже, що у затоці, трохи на захід, у цей сезон на нерест збираються косяки вугрів. До річки йдуть. Капітанові й закортіло спробувати. Коптильник у нас на борту був немалий. Як раз би вугрів копчених до порту привезти! Прийшли ми у ту затоку. Поставили на ніч сіті. Висадилися на берег. Там пляж неширокий, з десяток метрів. А далі ліс починається та й тягнеться схилами гір аж до віковічних снігів.

— А це як? Сніги — й раптом вічні? — спитав хтось із слухачів.

— А от так! — відповів Врем — у нас, на Лоні, гори старі, низькі. А там — молоді, величезні! Кручі такі — жах бере! Височезні прямовисні стіни стоять. Хмари й до половини тих гір не піднімаються. Знизу краще і не дивитися, така височінь. От по верхах тих гір сніги й лежать увесь рік, не тануть. Тому й звуть їх вічними. А поряд з ними, на березі, цілий рік літо палюче. Екватор поруч. Вночі на палубі роздягнений спиш, а з тебе піт ллє.

Ну, от. Відпочиваємо ми на березі, з гір прохолода тягне. Обидва місяці світять. Нам любо на землі побути, адже чверть року палуба під ногами. Поки ті трюми рибою завантажиш та у порт дістанешся… А тут тобі й перепочинок випав! Дерева щось шепочуть, ручаї дзюрчать. Просто рай! То от лежимо ми, розмови ведемо, тільки раптом бачимо — понад берегом, високо, летять парою. Спочатку — наче птахи. Тільки ні! Скоріше — миші летючі. Ближче підлетіли, хтось і каже: «Це ж дракони!» І справді бачимо — дракони! Точнісінько такі, як у казках. Хіба що вогнем не дихають. Ледь устигли ми їх роздивитися, а вони й щезли, немов і не було! Ось-ось над самісінькою головою були, навіть бачили ми, як луска на тілі сріблом горить. А вони раз, та й зникли! Потім вже до нас дійшло: невидимими вони стали. Хіба це їм тяжко? Вони ж таки маги — не нам із ними рівнятися! Що схочуть — по їхньому буде!

Тільки от іще одне: двоє наших з вечора на полювання подались, м’яса свіжого добути. То вони другого дня казали, що ті дракони біля наших вогнищ сіли на землю і цілу годину сиділи поруч. Аж тоді вже знялися й подалися річкою поміж гір, до материка. Мабуть, слухали наші теревені. А ми їх і не бачили, й не чули! Говорили кожен про своє, хто що після рейсу робитиме. А драконам, бач, цікаво, що то за народ на їхніх берегах гостює.

Врем заліз у кишеню, набив