Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Тепер ти вдома, — сказала я йому.

Біля вхідних дверей почулися кроки. Я завмерла і прислухалася. У щілину заштовхали пошту. Грюкнула металева засувка, аж я підстрибнула. Затамувавши подих, навшпиньках підійшла до дверей, щоб подивитися пошту. Скринька була переповнена. Я не торкалася її протягом чотирьох днів. Багато листів було адресовано Ґордону Прістлі. Татові. Саванні прийшов дитячий журнал. «Хайлайтс». Я добряче штурхнула все це ногою і повернулася на кухню зробити сандвіч.

Задзвонив телефон. Такого давно не траплялося. Я втупилася в нього. Два дзвінки. Три дзвінки. Коли пролунав четвертий, я схопила слухавку.

— Мам?

— Що таке, дорогенька?

— Алло!

— Обрі, дорогенька, це Ебіґейл Маршал, з церкви.

Ааа. Церква. Ці тупі жінки з церкви завжди втручалися у наші справи. Вони постійно кликали маму. Наполягали, щоб ми відвідували різноманітні їхні заходи. Аж поки я не жбурнула креманку з шоколадним морозивом у білу сукню Пенні Лейн, бо вона чіплялася до мене з проханнями погратися навіть тоді, коли я сказала, що не хочу. І одна з цих жіночок із церкви досі щотижня лишає перед парадним входом величезну каструлю з їжею, навіть тепер, через три місяці після похорону. Останнього разу це були баклажани. Фе.

— Мама вдома? Я б хотіла зустрітися з нею, подивитися, як ви. Ми не бачилися після пікніка на 4 липня [1].

— Ні, вона вийшла, пані, — сказала я.

— Скажеш їй, що я телефонувала? Ми хочемо організувати продаж випічки, і я подумала, що вона б хотіла долучитися. Вона любила наші спільні проекти. Це може допомогти.

Я не уявляла, чим це може допомогти. Що взагалі може допомогти?

— Так, пані, — сказала я.

— Тож ти скажеш, щоб вона мені зателефонувала? — перепитала пані Маршал.

— Знаєте, взагалі-то, через кілька годин ми їдемо у відпустку. Вона подзвонить вам, коли ми повернемося, — я вигадала чудову історію, тим паче, що біля будинку більше не було припаркованої машини.

— О! Прекрасно! Це добре для вас обох — вибратися з дому. Дайте знати, якщо вам щось треба, ти чуєш?

— Обов’язково, пані, — сказала я. — До побачення.

Я гепнула телефоном об підлогу. Більше не відповідатиму на дзвінки — занадто ризиковано. Виловила червоний фломастер із коробки з різним мотлохом і написала на шматку паперу «У ВІДПУСТЦІ». Дістала скотч і приклеїла папірець знадвору на дверях парадного входу, гепнула ними також. Я знала правила: ніхто, ніхто не повинен знати, що я сама. Я бачила це по телевізору. Дітей, яких знаходили самих, відправляли до притулку. Я не хотіла бути такою дитиною. Хотіла лишатися вдома.

Можливо, завдяки записці перестануть також з’являтися небажані каструлі з їжею.

Телефон став дзвонити постійно. Дзвонив і дзвонив. Мені нічого було сказати, хоч хто б це був. Я не відповідала.

Пластівці на сніданок, півбляшанки «СпагетіОз» на обід, пів — на вечерю.

Іноді я переставала дивитися телевізор і просто лежала на дивані, ні про що не думала і спостерігала, як на стелі танцюють павутинки, на які дмухає вентилятор.

Я була рада, що моя спальня внизу. Це означало, що не треба підніматися нагору і дивитися на зачинені двері спалень.

Кімната Саванни зовсім не змінилася, я це знала. Ніхто навіть не застелив її ліжка. На ньому все ще лежали зіжмакані простирадла і м’які іграшки. Кошик був наповнений брудним одягом. На столі розкидані олівці та кольоровий папір.

Двері до спальні мами й тата також зачинені, але їх відчиняли після аварії. Мама намагалася там спати. Та я знала, що насправді вона спала на дивані внизу, якщо взагалі спала.

Я дуже тішилася, що у мене є Семмі, якого треба годувати кожні кілька днів.

Я дмухала, на воді з’являлися брижі, і це змушувало його погойдувати плавниками.

— Добраніч, Семкінзе, — сказала я. — Я зробила все так, як ти любиш. Дивись. Лавова лампа [2] увімкнена. Штори закриті. На стелі сяятимуть зорі. Музику вже вмикаю.

Я вимкнула світло і залізла в ліжко. Слухала вальси, які купив мені тато, і дивилася, як Семмі плаває, плаває, плаває у своєму акваріумі. Було неважко заснути, слухаючи музику і дивлячись на кола на воді. Мої очі стомилися. Я знала, що не бачитиму снів.

Удень я знову лежала на дивані. Який це був день? Я не впевнена.

— Семмі, чого ти хочеш, самотня блакитна рибко? — запитала я.

Я слухала.

— Я також. Тільки з морозивом.

Бідний Семмі. Я думала про те, чи сумує він за всіма тими рибками, що були в магазині. Мабуть, ні. Їх там було забагато. Бійцівським рибкам потрібен свій власний