Читати книгу - "Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Антон Грабовський, відомий своїми критичними поглядами на все, що відбувається в політичному житті країни, редактор відділу інформації й політики майже незалежної газети, співзасновником якої було Міністерство правди, чи не першим зажив собі ґулі на голові. Редакторське завдання підготувати у номер інформацію про обговорення президентського проекту конституційної реформи, він виконав оперативно. Побував на зборах представників громадських організацій, що входять до народно-демократичного об’єднання «Нова Україна», й за годину здав у номер ґрунтовний і об’єктивний звіт. У ньому було більше критики, ніж схвалення гарантових ідей. Матеріал вже стояв у шпальті, коли з якоїсь наради повернувся головний редактор. Збуджений та ще й напідпитку. Прочитавши звіт, скипів:
— Зняти негайно!
— З якого б це дива? — Огризнувся Грабовський.
— Бо я так сказав! — Редактором, який, як і більшість коротунів, страждав комплексом Наполеона, вже починало тіпати.
— Гаразд, — промовив Грабовський, висмикуючи з редакторських рук роздруківку зверстаної газетної шпальти, яку журналісти називають «білкою». — Ти сам напросився. Завтра ця «білка» разом із свіжим номером газети ляже на стіл голови парламентського комітету з питань свободи слова. Сподіваюсь, ти не забув, що він обіцяв п’ять тисяч баксів тому, хто дасть в руки документальне підтвердження існування в засобах масової інформації політичної цензури? Тож не ображайся, що я на тобі зароблю купу бабла.
Тут слід зауважити, що у Грабовського із першого дня не склалися стосунки з новим головним редактором. Вихований на кращих традиціях української журналістики часів перебудови і розвалу Радянського союзу, один із першої десятки найсміливіших авторів столичної «Вечірки», Антон Петрович ніяк не міг змиритися з тим беззубим витвором колективної думки, на який перетворив газету з викличною абревіатурною назвою «ГПУ», новий головний редактор. Останній же, колишній чиновник кабміну й адміністрації президента, який свого часу очолював обласну молодіжну газету в провінції, кожної сміливої думки сахався, як чорт ладану. Перше, що він зробив, обійнявши редакторську посаду, — це заборонив публікувати коротенькі в’їдливі політичні огляди Грабовського, які так любили читати в сільській глибинці. Далі — гірше. Під заборону потрапила будь-яка політична інформація, де присутня особиста позиція чи думка автора. Усе — тільки з офіційних стрічок інформаційних агентств. І ось — остання крапля. Хоч головний редактор і здався, та Микола розумів, що після цієї сутички їм двом в редакції буде затісно. Тож повідомив кільком колегам, що шукає роботу. Тоді ж хтось і запропонував піти в прес-службу Міністерства справедливості, чи то, пак, у відділ взаємодії зі ЗМІ.
Урок субординації від досвідченого стратега— Вам вже кілька разів телефонував якийсь Грищенко, — повідомила секретарка, щойно Антон з’явився в редакції. Просив терміново озватися.
— Алло, Роман Михайлович? Доброго дня! Це Грабовський.
— Здрастуйте, здрастуйте! Дуже добре, що ви подзвонив, — майбутній Антонів керівник, директор департаменту Роман Михайлович Грищенко, як і багато інших чиновників, звертався до співрозмовників досить специфічно: на «ти» і на «ви» одночасно. — Телефонували з кадрів. Ваш лист на переведення готовий. Можете забрати. Заодно зайдіть, допоможете мені в одній нагальній справі.
Повернувшись з департаменту кадрів Антон хвилин десять стояв біля шефового столу, чекаючи, поки захоплений розмовою по телефону Грищенко зверне увагу на майбутнього підлеглого.
— Здрастуйте ще раз, — потиснув правицю Роман Михайлович. — Антоне Петровичу, ви міг би вже сьогодні приступити до роботи?
— Звичайно. А що треба?
— Терміново потрібно подати держсекретарю перелік засобів масової інформації, у яких можемо організувати роз’яснення нюансів президентського проекту політичної реформи за участю фахівців міністерства.
— Немає нічого простішого, — відповів Грабовський, набираючи номер мобільника президента телекомпанії.
— Моє шанування, Вікторе Антоновичу. Це прес-служба Міністерства справедливості. Антон Грабовський. Слухай, Вікторе, як ти дивишся на те, щоб наші фахівці брали участь у телепрограмах, присвячених політичній реформі?
— Вже домовилися. Скинь на мій факс список спеціалістів з контактними телефонами. Тільки підбери таких, щоб вільно володіли українською й могли експромтом відповідати на будь-які гострі запитання, — давав настанови телепрезидент.
Аналогічну відповідь отримав і від президента радіокомпанії. Головні редактори кількох газет також дали «добро». А на додачу домовився про те, що організатори чергового засідання всеукраїнського прес-клубу, перед початком зустрічі з лідерами кількох парламентських фракцій привезуть близько сотні регіональних журналістів на прес-конференцію з міністром справедливості.
— От і чудово, — потер руки Роман Михайлович. — Усе це ми зараз внесемо у план обговорення президенських ініціатив. Залишилося підготувати план-графік проведення телефонної «гарячої лінії» та виступів керівників міністерства у засобах масової інформації і ми на коні. Дерзайте! — розпорядився Грищенко.
— Даруйте, Романе Михайловичу, але з планами і графіками мені ніколи не доводилось мати справу. Навіть не знаю як це робиться.
— Мені теж не доводилось. Але не переймайтеся, навчимось. Ви хач куштували?
— Ні, а до чого тут хач і що воно таке?
— Це особлива страва, якою на Кавказі частують найшанованіших гостей. До її складу входять вимиті овечі нутрощі, приготовлені особливим способом. Обов’язковим компонентом цієї страви є баранячий мозок. Одного разу господар чекає дуже поважних гостей. Усе готове для частування. Залишилося купити мозок і приготувати хач. Пішов господар на базар, дивиться: у м’ясній ятці висять три зовні однакові баранячі голови, а ціна різна: 50 копійок, гривню і півтори.
— Чому голови однакові, а ціна різна? — запитує у м’ясника.
— Цей баран і сам нічого не знав, і з іншими не радився. Тому його мозок коштує 50 копійок. Цей — усе знав, але ні з ким не радився. Його мозок коштує гривню. А цей — і сам усе знав, і з друзями радився. Тому його мозок найдорожчий», — відповів той.
— Сподіваюсь, що і наш мозок коштує не менше, ніж півтори гривні, — мовив Грищенко.
Помовчали. Роман Михайлович кудись телефонував, з кимсь домовлявся, а потім Грабовському:
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби», після закриття браузера.