Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

Ось воно, до речі сказано! Оцього милого чарівного дельфіна, цю тварину, так могутньо озброєну природою й одночасно таку добру й лагідну до нас, людина в своєму безглузді має намір завербувати на військову службу й примусити її нести жах і спустошення до «ворожих» портів і флотів. Те, що вчинять чи змогли б учинити ці живі підводні човни, коли вони стануть, як кажуть військові, «оперативними» завдяки вмінню розмовляти, я й намагався уявити в політичному контексті нашого часу.

Роблячи це, я не мав наміру наблизитися до того виду роману, що зовсім недавно зародився й утвердився в Сполучених Штатах як популярна книга[2]. В червні 1967 року, якраз дописавши останній розділ, я одержав від Клода Жюльєна кілька таких творів з проханням розповісти про них на сторінках газети «Монд». Читаючи їх, я завважив: мов той Журден[3], який несподівано відкрив, що він говорить прозою, я раптом дізнався, що протягом двох років, сам не підозрюючи того, займався політичною фантастикою. То так називається новий жанр, що йому мимоволі я присвятив себе. Підкреслюю, новий, бо в Франції віднедавна політичний роман хтозна-чому вважається «підстаркуватим». Новий? Застарілий? Признаюся, я байдужий до цих понять. Мода не є для мене головним критерієм у виборі теми або оцінці літературного твору.

Розповівши про «політичну фантастику», чи знайшов я те визначення, якого шукав? Не зовсім. Я усвідомлюю, що в романі «Тварина, обдарована розумом» є елементи, котрі не належать до такої політичної фантастики, як її розуміють наші заокеанські колеги: адже це, крім усього, притча про тварин у дусі тієї давньої філософської традиції, що склалася в Європі, й поєднання наукової фантастики з фантастикою історичною, й аналіз стосунків ученого з державою, й порівняльне вивчення вчинків дельфінів та людей. Внаслідок цього вийшов гібридний твір. Я кажу це без будь-якого сорому, бо в біології, як і в літературі, не виступаю проти змішування крові.

Ця суміш, до речі, не є штучна. Я знаходжу її навіть у своїх почуттях до Сполучених Штатів, з приводу яких тут виникає багато запитань, бо саме в США розгортаються події мого роману. Та в кого не викличе тривожного почуття за майбутнє планети авантюристична політика керівників цієї великої країни? Знаю, події, що їх я описую в своєму творі, хоча вони ґрунтуються на історичних прецедентах, нелегко сприймуться деякими головами. Одначе, і це зрозуміло, я не намагаюся нічого доводити. Ця книга не дисертація, а роман. Вона піднімає проблеми, а не розв’язує їх.

Полю Бюдкеру й Рене-Гі Бюснелю

28 березня 1970 року.

— Будь ласка, додому, Уїльяме, — попрохала місіс Джеймсон з награною чемністю, з якою завжди зверталася до шофера. — (Бачте, Дороті, наймити поважають мене, бо я ніколи не забуваю про їхні дні народження й ґречно розмовляю з ними).

Уїльям похилив голову, виказавши розжирілу виголену потилицю. До речі, ім’я його не Уїльям. Для спрощення місіс Джеймсон називала так усіх шоферів, що безперестану мінялися у неї після смерті чоловіка. Водій наліг пухленькими руками на кермо, й «кадилак», гуркочучи, обачливо рушив з місця.

Місіс Джеймсон сперлася огрядними плечима на обшите гаванською шкірою бильце заднього сидіння (воно було виготовлено з красивої шкіри англійської чинбарні), поправила окуляри, оздоблені дрібненькими самоцвітами, поклала на коліна розкішний ридикюль й, відкинувши ліворуч важку голову, вип’ялила нижню губу. Відтак витріщилася сірими очима на професора Севіллу й, не соромлячись, безцеремонно мовчки дивилась на нього, мовби на якусь річ. Перше враження: темні очі, смагляве обличчя, смолянисто-чорне волосся — викапаний циган. Він теж такий волохатий, уявляла вона, як і її небіжчик Джон, що нагадував горилу, бо обростав волоссям навіть на спині, а на грудях у нього буяло густесеньке руно. Цей також з отих справжніх латинян, що впадають за жінками.

— Містере Севілла, ви іноземець?

— О ні, я чистий американець, але мій дідусь по татові народився в Галісії.

— В Галісії? — перепитала вона, звівши брови.

Севілла зиркнув на неї і чемно усміхнувся. Вона — викапана риба меру: в неї достоту так, як у меру, гидливо відвисла нижня губа, погляд пильний і тупий.

— Галісія, місіс Джеймсон, — іспанська провінція.

— Як це романтично, — мовила вона, клацнувши замочком ридикюля.

Джеймсон образилась про себе: в ньому справді є циганська кров. Джеймсон знову повернулася ліворуч і стала розглядати Севіллу. Красиві руки, очі темні, чорний чуб на скронях посріблений. Авжеж, оті нікчеми закохаються в нього. Та, дасть бог, ця лекція недовго триватиме.

Місіс Джеймсон відчула біль трохи вище правої перси, однак вгамувала бажання просунути руку під блузку й помацати, як під шкірою котиться гулька, мов лісовий горішок, що, либонь, і називалося смертю. Мерфі завжди заспокоював її. Але то й було його ремесло — заспокоювати: «Нічого страшного, місіс Джеймсон, не хвилюйтесь». Голос у нього грудний, погляд проникливий, а сам з виду терплячий і зморений. Вона нахилилася вперед, зажмурила очі, спиною в неї покотилися горошини поту. Вона жахнулася, мовби чекала смерті. А перегодя випростала спину, звела вгору вії, з-за яких визирали сталево-сірі очі, які стрибали, мов маленькі налякані звірки, і затисла в руках ридикюль, що лежав на її колінах. Гаванська шкіра сидіння, виголена Уїльямова потилиця — все на місці. Господи, було б несправедливо, якби місіс Джеймсон, удова Джона Б. Джеймсона, померла. Їй пригадався Джон. Весь блідий, він дивився на неї налитими кров’ю очима. Потім удихнув у себе повітря