Читати книгу - "Дивні Грицеві пригоди"

З Місяця експедиція вилетіла на великому космольоті, на борту якого було написано: «Промінь». Діти мешкали в спільній каюті, кожен мав зручний гамачок, крісло та столик. В бібліотеці можна було читати книжки, в кают-компанії часто показували кінофільми й телепередачі з Землі.

Політ тривав чотири місяці. Потужні двигуни невпинно розганяли корабель протягом двох місяців, потім ще півтора місяця відбувався політ за інерцією, а ще два тижні двигуни працювали знову, щоб загальмувати космоліт.

Сонце з часом перетворилося на яскраву невелику зірку, а в ілюмінаторах нарешті з'явилася велетенська куля Юпітера. Проте корабель летів не до нього, а до одного з його супутників, що звався Європою. Він був майже такий, як наш Місяць, але мав дуже густе повітря.

Космоліт пройшов крізь сірі хмари й сів на березі озера. Вода й грунт навколо озера світилися фосфоричним сяйвом. Було так видно, як у хмарний день на Землі. Дорослі космонавти готувалися до першої вилазки на поверхню нового світу, а дітям було звелено сидіти в каюті й чекати. Незабаром Гриць і Марічка побачили, як від космольота від'їхав всюдихід і зник за гірським пасмом.

— А ми? Невже вічно будемо сидіти в каюті? — невдоволено запитала дівчинка.

— Згодом тут побудують оранжерею та обсерваторію, — сказав Гриць, — тоді можна буде виходити і гратися.

Раптом Марічка скрикнула й показала Грицеві на зграю крилатих істот, що летіли над озером, прямуючи до космольота.

— Це живі істоти, — приголомшено прошепотів хлопчик. — Птахи.

— Щось не дуже подібні до птахів, — заперечила Марічка. — У них немає крил. Ніби повітряні міхури.

Сіро-блакитні летючі кулі наблизилися, закружляли довкола ракети. А одна з них зупинилася біля ілюмінатора й заглянула всередину каюти. Величезні очі пронизливо дивилися на юних посланців Землі.

— Я боюся! — скрикнула дівчинка. — У неї страшні очі. Це хижак!

— Звідки ти знаєш?! — засумнівався Гриць. — Глянь, вона усміхається.

Справді, з істотою сталися химерні зміни. На поверхні сірого міхура з'явилася подоба людського обличчя, губи розпливлися в усмішці, забіліли зуби. Істота, певно, щось говорила, бо вуста ворушилися, але в каюту не долинало жодного слова.

— Невже розумна істота? — здивувалася Марічка.

— Аякже, — підхопив Гриць. — Вона вміє змінювати свою подобу.

Істота раптово зникла. А потім усі летючі міхури зібралися в кільце на березі озера й закружляли в танку. З кожним рухом їхні тіла мінялися, набували нової форми. І ось вражені Гриць та Марічка побачили не химерних летючих істот, а дітей Землі, своїх ровесників семирічного чи восьмирічного віку. Взявшись за руки, ті істоти танцювали: гарно, граційно, легко. Білі та блакитні сорочечки, зодягнені на них, майоріли на вітрі.

— Я хочу до них, — сказала Марічка.

— Дурненька! Тут повітря отруйне, ми задихнемося.

— А вони ж дихають?

— Вони тутешні. А ми — ні. І не забудь, що нам заборонено виходити з каюти.

— А мені хочеться, — вперто наполягала Марічка. — Зодягнемо скафандри й вийдемо. Зустріч з дітьми іншого світу — це ж страшенно цікаво!

Дівчинка метнулася до ніші в каюті, зодягла свій скафандр.

— Ти як знаєш, а я піду.

Гриць, згадавши застереження тата, повагався, але, не бажаючи бути в очах дівчинки боягузом, мовчки зодягнувся теж. Вони спустилися автоматичним ліфтом униз, минули шлюз і ступили на чужу планету. Скелясту поверхню покривала якась чорно-кривава рослинність. Подібна до лишайників, вона неприємно тріщала під ногами. Істоти побачили дітей, їх танок розпався, і вони веселою зграйкою оточили Марічку та Гриця непроникним кільцем.

— Такі самісінькі, як і наші діти, — почувся по радіо голос Марічки. — Вітаємо вас, друзі, ми прибули з Землі.

— Що таке? — пролунав зненацька у навушниках тривожний голос Грицевої мами. — Невже ви покинули корабель? Грицю, Марічко?!

— Тут теж діти, — гукнула Марічка. — Вони граються з нами!

— Негайно в корабель! — суворо наказав голос тата. — Тікайте в шлюз, чекайте нас!

Гриць схопив дівчинку за руку й хотів було бігти до космольота, та враз подоби дітей з чужої планети разюче змінилися, вони перетворилися на потворних восьминогів і накинулися на прибульців з Землі. Гриць запручався, але де там! їх з Марічкою підійняли в повітря й понесли геть від корабля.

— Татку! Мамо! — кричала перелякана Марічка. Проте ніхто на допомогу не прийшов. Хижі істоти несли своїх бранців усе далі й далі.

Перелетівши озеро, восьминоги почали хутко знижуватися в глибину чорної прірви. Там клекотів пінистий зелений потік. Посеред нього височіла похмура скеля, а на ній — велетенська вежа, змурована з темно-червоних кристалів. Хижі істоти зупинилися на верхів'ї вежі. З отвору в ній виповзла велетенська потвора, подібна до брудного мішка, виповненого якимись драглями. Блиснули злісні очі, в повітря знялися довжелезні мацаки: ними огидне страховисько торкнулося дитячих скафандрів. Марічка закричала:

— Мамочко, рятуй нас!

Проте у відповідь не почулося й звуку. Гриць зрозумів, що ніхто їх звідси не визволить, але не заплакав. Треба навіть умирати з гідністю, — так часто говорив тато.

Потвора вхопила Гриця в свої мацаки й почала розглядати з усіх боків. Вона крутила його і так і сяк, певно роздумуючи, як зручніше здерти з нього блискуче покриття. Те ж решта восьминогів робили з Марічкою. Дівчинка плакала, а Гриць, зціпивши зуби, мовчав.

Чим би все скінчилося, невідомо, бо раптом якісь полум'яно-блакитні істоти спустилися з неба й напали на восьминогів. Завирував бій. Потвора та решта восьминогів відпустили дітей і заховалися в чорному отворі вежі.

Полум'яно-блакитні істоти, схожі на граційні летючі квіти, покружляли над вежею, потім підхопили дітей гнучкими стеблами-руками й винесли їх з прірви.

— Хто це? — питала Марічка в Гриця. — Куди вони нас несуть? Може, хочуть нас убити?!

— Ми ваші друзі, — почувся несподівано голос у навушниках. — Ми господарі цієї планети. А ті, що полонили вас, то дуже хижі істоти. Вони вміють змінювати зовнішню подобу. Вони одурили вас. Ми знаємо, де ваш корабель, і віднесемо вас туди.

— Чуєш, Марічко! — схвильовано говорив Гриць. — Це добрі й розумні мешканці цієї планети. Але звідки вони знають нашу мову?

— Ми давно слухаємо ваші радіопередачі. Ми вивчили багато мов Землі. Тож раді вітати гостей у своєму світі.

Швидко промайнули внизу води озера, з імли з’явилося громаддя космольота. Біля нього метушилися люди. Уздрівши летючих полум’яно-блакитних істот, космонавти приготували променеві рушниці.

— Тату, не стріляй! — крикнув Гриць. — Це наші рятівники, люди-квіти. Вони визволили нас з полону!

Діти відразу ж потрапили в обійми стурбованих батьків. У матерів