Читати книгу - "Терези"

А старший на чотири роки двоюрідний брат, відвідавши її «аптеку», урочисто пообіцяв після закінчення школи вступити на фармацевтичний факультет. «Буду торувати тобі шлях!» – сказав він їй і згодом здійснив-таки свою обіцянку.

Ще рік тому Олеся будувала грандіозні плани на майбутнє, і в цих її планах обов’язковими були вища фармацевтична освіта і кохання на все життя…

Зараз ніщо з цього її не цікавить.

Так, вона закінчила медичний коледж за спеціальністю «фармація» і працює у фармацевтичній фірмі на нудній паперовій роботі – і нічого більше. Інколи дівчина загадується: а куди ж поділася та її радість?

І сама ж відповідає собі: мабуть, туди ж, куди й любов…

Олеся міцніше охопила себе руками за плечі, не зводячи очей з таблеток, які вона витягла дві години тому з картонної пачки на тумбочку. Всі, що залишилися. Всі дев’ять.

Вона б не повірила, якби хтось рік тому сказав їй, що вона не зможе впоратися із бажанням знову і знову сягнути по цей препарат, щоб приборкати своїх драконів, які вимагали щоразу нової дози, аби на якийсь час переконати її, що вона з ними впоралася. Та насправді вони просто засинали на кілька годин, щоб, прокинувшись, знову змушувати її сягнути по цей препарат і… це можна було б продовжувати до безконечності.

Але сьогодні вона вирішила покласти край цій безконечності. Раз і назавжди. Треба тільки наважитися.

Треба тільки дістатися станції.

Таблетки називалися відповідно – гіпноген, містили у своєму складі золпідему тартрату 10 міліграм, який був снодійним засобом третьої генерації. Інструкцію до цього препарату дівчина знала напам’ять. Також Олеся чудово знала, що вживати будь-яке снодійне, навіть хваленої третьої генерації, категорично не можна довше чотирьох тижнів. Що це спричиняє психологічну залежність і погіршення загального стану. Що всі побічні ефекти можна анулювати, припинивши вживання препарату, а вона знову і знову купує його. Добре, що є можливість дістати рецепт.

Добре, що до станції недалеко.

Звісно, Олеся пробувала кинути цю справу не раз і не два. Але минав час і безсоння доводило її до того, що вона засинала вдень за робочим столом, у транспорті чи перед телевізором, а вночі крутилася з боку на бік, не в змозі заснути до ранку. І так день у день.

Зрештою вона сягала по інструкцію і знову нічого страшного там не знаходила: побічні дії – повідомляла інструкція – трапляються в поодиноких випадках, а загалом – заспокоювала ця ж інструкція – препарат переноситься добре.

Олеся почувалася тим нещасним винятком, який підтверджував правило, відчуваючи на собі всі наслідки тривалого лікування.

Ні, засинала вона, вживши таблетку, прекрасно: одразу – і на всю ніч, наче хтось вимикав світло у кімнаті і в її голові, а на ранок вмикав. Але то вже було не те сонячне світло, яке розвіює темряву, а примарне світло сутінків.

І ще дуже добре, що вона швидко бігає.

Ані посиденьки з подружками, ані улюблені книжки, ані звичні колись походи на природу не мали місця в її теперішньому розпорядку життя. Не кажучи вже про рантки2 і розваги.

Продовжувати навчання після медичного коледжу теж не бачила необхідності. Відмінниця, вона закинула підручники в далекий кут і вимурувала довкола себе фортецю без вікон і воріт. Над урвищем.

Так вона блукала поміж приглушеною реальністю, жаским безсонням і снами без сновидінь майже увесь останній рік, тішачись, що ніхто її не чіпає.

І ось минулого місяця на Великодні свята батьки майже силоміць потягли її з собою до родичів у село під Яновим, бо не можна ж у твоєму віці вічно сидіти вдома. Олеся насолоджувалася спілкуванням із родиною, святковим застіллям і довколишніми краєвидами доти, доки не помітила, що забула вдома свої таблетки.

З того моменту вона наче опинилася по той бік свят: усе було їй не так, усе не те, дратувала і злила будь-яка дрібниця. Родичі здивовано озиралися, пам’ятаючи її як виховану і спокійну дитину, батьки червоніли, обіцяючи серйозно поговорити вдома, а вона не могла собі пробачити, що дозволила їм затягти себе у цю діру, звідки вибратися до Львова, особливо на свята, було вкрай проблематично.

Завершилося тим, що вона пересварилася з дядьками і зосталася на танцях аж до ранку, хоча всі троюрідні сестри пішли додому ще вночі. П’яні морди, пилюка до небес від дощатої підлоги і розборки між аборигенами і приходьками у сільському клубі остаточно її доконали.

Повернувшись до Львова, Олеся – вперше у житті – хряснула дверима своєї кімнати перед батьками, які розпікали її всю дорогу за погану поведінку, кинулася до снодійного і побачила, як тремтять її руки, витягаючи його з упаковки.

Помітивши це, завмерла і поволі осіла перед дзеркалом.

Знайомої їй двадцять років дівчини Олесі – з пильним поглядом і смішинками в кутиках губ – більше не існувало. Темрява проглядала крізь зіниці і лежала під очима теперішньої Олесі Верхолаз. Темрява лежала на її серці…

Наступного дня вона, майже щаслива, вирушила на роботу. Бо звечора запхнула свій гіпноген у найдальший куток шафи. І пообіцяла собі забути про нього назавжди.

Її дракони вирушили слідом.

За пару днів вона на собі відчула сумнозвісний синдром відміни, коли те, проти чого воюєш, повертається проти тебе з іще більшими силами.

Спала вона відтоді уривками, і ті уривки клаптями висіли в її голові, наче порване павутиння.

Мама, побачивши її котрогось дня зранку, обережно заговорила про відпустку, двоюрідний брат, зустрівши на роботі, вкотре завів розмову про психотерапевта, начальниця перепитала, чи з нею все гаразд, бо роботи багато, а робити її нікому: відпустки, сама розумієш…

А орк ласо посміхнувся. Ходи-но сюди, ми з тобою ще не закінчили, мала…

Олеся всоте глянула на таблетки на тумбочці.

Сьогодні неділя, на годиннику 19:05, на календарі – восьме червня дві тисячі восьмого року, і вона вже дві години сидить над цими ліками і божеволіє. Якщо вже не збожеволіла…

Глибоко вдихнула, видихнула, випросталася і простягнула руку до тумбочки. Зібралася з духом…

І тут у двері подзвонили.

Завмерла з простягнутою рукою. За якусь хвилю встала, поправила одяг, пригладила косу, взула тапочки – і все це, не зводячи очей з таблеток. Врешті,