Читати книгу - "Терези"

Марта, як завжди, наробила багато шуму в тихій, порожній домівці. Батьки ще звечора поїхали на дачу, залишивши Олесю сам на сам зі спогадами. Забувши, який сьогодні день. Не знаючи достоту, який сьогодні день…

– Так і знала, що знайду тебе тут, подруго!.. Сидиш у хаті, плачеш, минуле згадуєш? Минуле вже минуло, моя люба! А в мене телефон розрядився, не змогла попередити, зробила тобі сюрприз! На, тримай, молдавське напівсолодке, все, як ти любиш. Сподіваюся, штопор у тебе є?.. Вип’ємо за нас, бо за них пити нема причин, їм і так незле живеться!

Максим від’їхав від компа і, розвертаючи крісло на коліщатах, кинув хлопцям по бляшанці пива.

Друзі поза очі називали його маминим синочком. Про це він довідався, лише коли мама поїхала геть. Після того, як його, напівпритомного, знайшли у Карпатах холодного червневого ранку рік тому…

А до того все було добре. Він обожнював свою маму і вважав це нормальним. Вона була найкращою, найвродливішою і найрозумнішою жінкою у його житті. Струнка, зеленоока, з каштановим у розкішні дрібні кучері волоссям, завжди стильно вбрана, ефектна, коректна, толерантна і, що б не сталося, у найважчі хвилини – його найближчий порадник і найсправжнісінький друг. Відомо ж, що друзі пізнаються в біді. Мама була другом і в радості також. Усі інші знайомі йому дівчата і нігтя її не були варті.

Тому, мабуть, і бігали за ним табунами.

«Ти занадто вродливий, як для хлопця, – говорила йому мама, коли чергова його інтрижка закінчувалася нічим. – Жодна жінка не захоче, щоб чоловік був у центрі уваги там, де має бути вона. Жінки ревниві. Вони хочуть бути діамантами, а їхні чоловіки мають бути оправами, а з тобою все навпаки. Не знаю, де ти знайдеш той діамант, який був би гідний такої оправи, як ти…»

Хлопець відповідав їй, що свій діамант він уже знайшов. Вона протестувала, пояснюючи йому щось про різницю між дружиною і мамою, але їй вочевидь подобалися його слова.

Аж поки його не привезли одного ранку в Сколівське відділення міліції. У напівпритомному стані з високим вмістом наркоти у крові. І він нічого путнього не міг розповісти про події, що трапилися неподалік турбази, де вони з друзями на той час відпочивали. А також не міг пояснити, куди поділися ті його друзі і чому одного з них знайшли мертвим. На залізничній колії Стрий – Мукачево – Батьово поблизу станції Славське.

Справу класифікували як нещасний випадок, особливого розголосу вона не набула. Лише в місцевих сколівських новинах промайнуло, що львівські мажори знову загралися, а міліція дивиться на все крізь пальці, бо батько одного з фігурантів справи – старший слідчий обласного слідчого управління внутрішніх справ.

Імен не називали, справу невдовзі закрили, згаданий старший слідчий перевівся до Державної служби охорони на посаду рядового інженера групи супроводу договорів, а фігуранти намагалися про цю справу зайвий раз не згадувати.

Лише дружина колишнього старшого слідчого дивилася на сина так, наче не впізнавала його, і в її погляді великими літерами читалося невисловлене запитання: Невже я виховала наркомана і вбивцю?

Вона залишила йому листа, якого він і досі зберігає у своїй голові на поличці з назвою «Ніколи не було прочитано…». Лист той він порвав на дрібнесенькі шматочки, як тільки довідався, що мама поїхала за кордон без нього. Так і не поговоривши відверто. Так і не дізнавшись правди.

То був другий раз, коли від нього втекла жінка, яку він любив.

…Тут, у теплому, оббитому деревом, без вікон і з замком на ролетах гаражі, можна було зняти маску й одяг і нарешті розслабитися.

Особняк на два поверхи з мансардою тяжів над гаражем, наче Говерла над Карпатським хребтом.

Жили вони тут останній рік удвох із батьком, і начебто добре жили, не порушуючи спільних територіальних кордонів і не пхаючись в особисте життя один одного. Двічі на місяць приходила найнята татом прибиральниця і намагалася привести дім у більш-менш прийнятний з жіночого погляду вигляд.

З чоловічого погляду їхньому дому нічого не бракувало: мав він і європобілку, і склопакети, і два санвузли, але батько хотів, щоб усе хоч трохи було, як при мамі, не розуміючи, що без мами цього не буде ніколи.

Двоповерховий особняк виявився для них двох завеликим, тому тато взяв за звичку ночувати поза домом, а син перебрався у гараж, переобладнавши його під особисту зону роботи і відпочинку.

– За майбутнього провідного провізора фірми «Конвалія»! – підняв Вітьок бляшанку і голосно заржав. Його манери не змінилися з часів студентства, тільки волосся він тепер не брив наголо, а акуратно стриг, завдяки чому був схожий на розумника Вілла Хантінга з однойменного фільму. – Повісять тебе на дошку пошани, а всі інші будуть втикати в тебе дротики. Для релаксації.

Як регіональний представник солідної закордонної фірми, Віктор Негода віднедавна став виходити в люди у костюмі й краватці і навіть у неділю не зраджував своїх звичок. Тільки зараз піджак валявся десь в одному куті, а краватка – в іншому.

Панакота – повна протилежність Вітька, неформал з вибіленими косичками і купою сережок у носі, вухах і брові – підтримав його своєю бляшанкою, шкірячи зуби і похитуючи в ритм головою. Не в той ритм, який звучав з колонок компа. У нього завжди в навушниках був свій ритм.

– Чого шкіритеся? – Максим відсьорбнув «Першу броварню» і витрусив із пакетика залишки кальмарів. Сушених, звісно. – А може, і провідного, ви звідки знаєте?

Але розслабитися не вдавалося, хоч усе пиво «Першої броварні» випий…

– Запам’ятай, – Вітьок був на чотири роки старший і заробляв удесятеро більше, отож вважав, що має право його повчати, – мій колишній шеф не любить вискочок і розумників. «Конвалія» – це звіринець, і щоб там вижити, треба мати сталеві нерви і нуль цілих нуль десятих совісті. Навіть назва говорить сама за себе: ніби й гарна квітка, та в ній дофіга отрути!

– Чому ж тоді ти весь час так нахвалював свою колишню роботу?

– Бо там можна навчитися всього. Після такої школи тебе візьмуть усюди з руками і ногами. Глянь на мене: там я був звичайним менеджером, а став регіональним представником німецької фірми «Берлін-Хемі». Знаєш, скільки мені тепер платять? Ні, краще тобі не знати!

– Зате Максиму щастить з тьолками! – вставив Панакота. – Кожен день – інша. Такі мальвіни за ним бігають