Читати книгу - "Вовк-тотем"

Ставало дедалі холодніше. Десь на півдорозі почало здаватися, ніби навіть сонце так змерзло, що аж труситься з легеньким шелестінням і сідає за горизонт зіщулившись. У повітря від укритої снігом землі піднімався холод, тож його шкіряний плащ став цупким на морозі. Коли Чень Чжень махав рукою, згинав її чи нахилявся, плащ рипів. Піт на тілі коня перетворився на шар білої паморозі, а ноги коня грузли в снігу, тому він уповільнив ходу. Навколо була дика місцевість без жодних ознак людського житла. Пагорбки минали один по одному. Вороний біг собі підтюпцем, не виказуючи жодних ознак утоми. Він ішов рівно, не підстрибуючи, щоб вершникові було зручно, тож Чень Чжень відпустив вудила, дозволивши коню самому розраховувати силу, швидкість і напрямок. На якусь мить, правда, його пройняло тремтіння від незрозумілої тривоги — він раптом злякався, що кінь заблукає, що погода переміниться й повалить сніг, що він замерзне на смерть у цій сніговій пустелі… А от кого забув злякатися — так це вовків!

Вони під’їжджали до роззявини гірської ущелини, коли вуха вороного, що він ними тріпотів усю дорогу, дослухаючись до звуків зусібіч, раптом завмерли просто в напрямку роззявини. Кінь почав закидати голову, форкати, збився з кроку. Оскільки Чень Чжень тоді вперше їхав сам-один такою далекою дорогою по засніженому степу, він і гадки не мав про небезпеку, що чигала попереду. Вороний схвильовано роздував ніздрі, закочував очі, і, зрештою, зробив спробу змінити напрямок, щоб поїхати в об’їзд. Однак Чень Чжень ніяк не розумів намірів коня, тому натягнув вудила і все-таки спрямував його підтюпцем у попередньому напрямку. Та кінь біг дедалі безладніше — то переходив на крок, то знову біг, то підстрибував, до того ж із такою силою бив копитами, ніби збирався наступної миті помчати щодуху. Чень Чжень знав, що взимку слід берегти сили коня, тому намертво затягнув вудила, не дозволяючи тварині зірватися з місця.

Вороний, побачивши, що жодне з попереджень не діє, повернув голову і почав скажено гризти піми[10] Ченя, та коли той раптом прочитав приховану небезпеку в наляканих очах коня, було вже пізно, оскільки вороний тремтячи в'їхав у схожу на отвір труби роззявину похмурої гірської ущелини.

Коли Чень Чжень рвучко повернув голову, щоб подивитись углиб ущелини, він ледь не впав з коня від страху. На засніженому схилі, не далі, ніж за 40 метрів від нього, у світлі вечірньої заграви йому раптом явилася велика зграя лютих монгольських вовків, їхнє хутро сяяло золотом. Вони всі чи прямо, чи скоса дивилися на нього, встромлюючи в нього свої гострі конусовидні погляди, аж він від того почувався їжаком. Найближче до нього якраз були кілька величезних вовків, розміром з леопарда. У порівнянні з вовками, яких він бачив у Пекінському зоопарку, ці були вдвічі грубші, наполовину вищі й уполовину довші. Якоїсь миті більше десятка великих вовків, котрі сиділи на снігу, раптом одночасно підвелися, і їхні хвости — від першого до останнього — настовбурчилися, ніби шаблі, готові бути вийнятими з піхов. Усім своїм виглядом вони засвідчували, що зайняли командну висоту й готові кинутися на ворога. У зграї вовків вирізнявся білий вовк-ватажок, оточений іншими вовками. Його шия, груди й живіт були сіро-білими, тому він випромінював біло-золоте світло, що різало очі, а разом з ним і страшний авторитет лиходія. У зграї було не менше, ніж 30–40 вовків. Згодом, коли Чень Чжень докладно розповідав ситуацію Біліґу, Старий вказівним пальцем змахнув із чола холодний піт і сказав, що, напевне, у вовків була саме нарада з приводу атаки на табун коней, які паслися тоді по той бік гір, і вовк-ватажок саме віддавав накази своїм підлеглим. Ще пощастило, що вони були неголодними, адже вовки з блискучим хутром — це не голодні вовки.

А в той момент Чень Чжень справді вже втратив будь-які відчуття. Останнє, що залишилося в його пам'яті, — ніби з голови випорснув легкий, але надзвичайно страшний звук, схожий на чистий передзвін срібних монет високої проби. Це мав бути звук ударів його душі об тім’я. Чень Чжень відчував, що його життя перервалося на кількадесят секунд, і на цей час він став бездушною тілесною оболонкою, яку залишила душа, нерухомим шматком м’яса. Ще довго після тієї зустрічі з вовками Чень Чжень у душі відчуватиме безмежну вдячність Старому Біліґу і його вороному коневі, адже він не випав із сідла тому, що їхав не на звичайному коні, а на відомому мисливці, який виріс і загартувався в боях із вовками.

І ось, коли все мало скінчитися і їхнє життя трималося на волосині, вороний раптом зробився надзвичайно спокійним. Удаючи, ніби він зовсім не бачить вовчої зграї, або, принаймні, не збирається заважати їм проводити збори, кінь потихеньку просувався собі вперед кроком звичайного перехожого. Він зібрав усю свою відвагу й чітко контролював копита — не хитався, не мчав, а максимально стабільно ніс у сідлі свого тимчасового господаря, ніби акробат у цирку несе на голові піраміду зі склянок і тарілок. Він чуйно добирав ходу й обережно контролював поставу Ченя — щоб вісь його хребта була вертикальною, а центр тяжіння не зміщувався, інакше той втратив би рівновагу і впав просто вовкам у зуби.

Можливо, ця грандіозна сміливість і мудрість вороного повернула назад душу Ченя. А можливо, Чень Чжень раптом заручився духовною підтримкою Тенґера (Неба), який повернув його душі віру й сили. Коли душа його, що кількадесят секунд літала в морозному повітрі, знову повернулася до тілесної оболонки, він відчув, що вже дивним чином воскрес і при цьому напрочуд тверезий.

Чень Чжень помпезно розпрямився в сідлі й, мимоволі наслідуючи вороного, мобілізував та сконцентрував усю свою відвагу, що лишилася, аби вдавати, що також не бачить зграї вовків, хоча краєм ока напружено стежив за ними. Він знав, якими швидкими є вовки монгольського степу — ці кілька десятків метрів, що відділяли їх від