Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Софійка тихцем зиркнула через прохід: на Лесю та Дмитра Іваненка.

Погляд! Вона встигла перехопити його погляд!!! Отой — прихований, моментальний, на частку секунди (шкода, що погано вчила фізику: здається, таке називається «зі швидкістю світла»), але — на неї, на Софійку!..

Ой!.. Це так… Так чудово, так розкішно, так неймовірно!.. Закоханий хлопчачий погляд, швидка їзда, дивовижні пейзажі!..

І — все літо попереду!

І — море!..

— О, журавель, погляньте! — Софійка аж тягнеться до вікна. — А онде ще один!

Як це бабуся Ліна казала? Якщо вперше побачиш птахів у парі, — то й сам цього року зустрінеш своє кохання!

— Не журавель, а лелека білий, — поправила ботанічка Ліда Василівна.

Ну, Софійка це й мала на увазі, помилилась просто! І не білий, а чорно-білий! Щоб розігнати ніяковість, перейшла на жарти:

— Смішний: ходить за трактором, наче й не водяний, а земляний!

— Птах родини лелекових, ряду лелекоподібних, — спинити фанатку свого предмета Ліду Василівну тепер непросто. — Харчується не тільки річковими жабами, а й черв'яками-личинками, тож не дивно бачити його на полі. Дістає їх дзьобом, як пінцетом. А якщо трактор відриє ще й мишачу нору, чорногуз охоче поласує гризунами. До речі, ти, Софійко, обіцяла показати бузькову колонію в нашому Білокрилівському лісі, пригадуєш?

— Ви про лелечу колонію? Покажу якось, чом би й ні?

— Атож, у різних куточках України цей птах має багато місцевих назв: лелека, чорногуз, бусол, боцян, боцюн, бузько, бузьок, гайстер, бушель, бушля, бусень, буцюн, айстер, гастір…

До того, що кураторка завжди самовдосконалювалась, усі звикли. Але те, що, крім наукових і латинських термінів, вона перелічила ще й на народні назви, для всіх стало новиною.

— А ще — жабоїд, длекотень, бовдур, неклейка, — чесала, мов по писаному, вчителька. — Веселик, гова, кукостверк…

— А в Леськовичах його ще Максимом, Іваном або Василем назива'! — додала Віта. — І вірять, що, як погукати бузька «Дядь' Петре!», він обернеться!

— Дядьку Петре! — задерикувато гукнула Софійка у відчинене вікно, проте цибаті бусли подаленіли, ставши лише розмитими плямками.

— Га? — спросоння озвалась із переднього сидіння (займала всі двоє місць, бо була собі нівроку, огрядна) географічка-історичка Олена Гаврилівна. — Хтось тут пташок розводить? А тваринок домашніх не хочете? Мені на іменини тушканчика подарували — може, кому треба?

Тушканчик? Щось бачила таке на малюнках! Симпатичний звірок, але тут однозначно треба з мамою радитись! І Чорнобілці компанія!

Радість від передчуття тушканчика, від того, що побачила птахів у парі, аж клекотіла («клекотень» — також лелеча назва!). Так хотілось дуріти, когось зачіпати, балакати, базікати, ляпати язиком, що геть забула за іншу бабусину Лінину пораду-прикмету: «В добрий час сказати, а в поганий — змовчати». Тим паче, нагода підкинути слово якраз підвернулась.

— Дивіться: чорний археолог! — ухопила Вікусю за лікоть і показала на картопляну плантацію за вікном.

Всі, надто ж Дмитрик, який зі своїм татом не раз ходив на пошуки нелегальних скарбів, ушнипились у чоловіка, на якого кивала Софійка і який швидко пропливав мимо.

Точнісінько таке спорядження бачила в Іваненкового батька: в руках на довгій трубці предмет, схожий на міношукач, за плечима — рюкзак, на голові — навушники…

— Але чого б йому ходити людськими городами, ще й серед білого дня? — засумнівалась Радзивілка.

— Дожились! — багатозначно зітхнула Софійка. Правда, відразу ж прикусила язика: чи не образила цим Іваненка?

Але він, здається, не слухав: примруживши очі, озирався на дивака.

— Гля’, вже й понавидумували! — здвигнула плечима незворушна Віта. — Дядь’ колорадів кропить, що ви з нього хо’?!

Ох, уже б хоч тут не мішалась, як не тямить! Ніби вона з чорною археологією діло мала!

— Точно, кропить! — аж пирснув сміхом Дмитро.

— Це ж пульверизатор! Ззаду — балон з отрутою! — підтримала його Леська.

— А… навушники? — не йняла віри Софійка.

— В навушниках музику слухає! — пояснив Дмитрик. — Сучасна техніка!

Це ж треба так помилитись! І бачила ж сто разів, як дідусь так само, лиш без навушників, кропив картоплі в Половинчику! Намагалась «тримати марку», але зрадливі щоки, здається, як завжди в таких випадках, уже зловісно палали, виказуючи її ганьбу.

Леська й Віта весело реготали. Могли бодай задля солідарності стриматись!

— Це, Софійко, просто твоя багата фантазія! — намагався згладити прикрість Дмитро.

— Цей хоч у навушниках, — врешті докинула Віта. — А мій сусід на все подвір’я вруба — ні солов’я, ні горобця