Читати книгу - "Сутінки"

І, заспокоївшись та утішившись, через хвилину поснули, аби зранку творити нове зло, від якого так легко здихатися, наклавши хреста — від лоба до пупа…

І затим, десь лунко, низько і протяжно гримнуло, спалахнувши в півнеба, а по пустельній вулиці, чорній, як прірва, підхоплюючи сміття і мрії, пронісся маленький злий смерч, приречено тужачи від жаху, і все поніс у небуття нещодавнього.

І на величезному яворі біля хати повитухи закуйовдилося щось темне, велике й крилате — чи то птах, а чи чорний ангел.

І злучилося тривожно й смутно, як перед винесенням небіжчика, коли — ось! зараз!.. — завжди так несподівано і безнадійно — заплаче тоскною міддю потерта й пошерхла труба, притиснута до пересохлих, порепаних губ сурмача…

Під час пологів новонароджений двічі вислизнув з рук нетверезої повитухи і двічі ж стукнувся голівкою об підлогу. Неначе хотів цього, чи — вчився вислизати.

І почав косити на одне око.

Говорять — а може й брешуть — що повитуха, жінка вже в добрих літах і багато пережила, прийнявши ці пологи, на ранок повісилася…

І ще довго потім кричав ночами пугач на її спустілому здичавілому обійсті, враз непролазно зарослому чортополохом і дерезою, безшумно змахуючи крилами на самій верхівці того явора, якого вона все життя хотіла зрубати…

То був рік Червоної Собаки. Червоної, як саме життя в цьому комуністичному раю, у кривавих сльозах його недолугих апологетів, що мали себе за апостолів.

Петро, довідавшись про сина, матюкнувся, бо хтів-таки доньку: аби помічниця для матері була та аби потім з зятем можна було посидіти, перехилити по чарці. Але з сусідами випив, сина обмив. І ще раз матюкнувся. На про всяк…

А потім довго думав, як назвати сина. Чомусь не любив він тих простих імен, що були в селі!.. Куди каменя не кинь-не плюнь: то Василь, то Петро, то Федір, то Микола.

Тож і сушив собі голову, аби щось незвичне було, єдине. Не так, як з першим. Бо Дмитрів на селі хоч і не багато, та було.

І Петро не міг второпати: звідки те невігластво, хіба ж не можна своїй, рідній дитині, дати достойне ім’я!?

— Чи ж вони не читали святців? Чи вже таке бидло копчене? — чухав замислено потилицю.

Старший ріс мовчазним та відлюдкуватим, іноді за весь день і десятка слів не скаже. Після смерті матері, яку згвалтували і потім застрелили п’яні партизани із загону Сабурова, чотирирічний Дмитрик взагалі більше року мовчав: думали, онімів назавжди.

До повернення Петра з фронту син жив у дальніх родичів, в іншій області. І навіть потім, після повернення батька, що був чужим, з чужою жінкою, хлопчик не відігрівся. Не розтопило йому душу. Ніколи було — ні батькові, ні мачусі — голубити напівсироту. Не стала Мотря для нього мамою: її затягло здичавіле за війну хазяйство, порушена хата, затягли звичайні будні, коли треба просто вижити сьогодні, не відаючи про завтра, а на тепло і ласку вже не залишається ніяких сил. А потім і своє дитя знайшлося, а тут і голод знову стався…

І Дмитро никав, непримітний і тихий, нікому не заважаючи, нікому не докучаючи своїм маленьким життям, назавжди вражений війною, як отрутою.

Через два тижні після пологів пішли у сільраду, до голови.

— Добрий день! — удвох привіталися, як послали.

— І вас туда ж! — відповів той, як оперіщив.

— То… як запісувать будімо? — спитав Сергій, хронічний голова у сільраді, тоскно дивлячись на конаючу муху у вікні, в самому низу його; потім висякався крізь пальці на підлогу та витер руку об волосся, і розгорнув замурзану книгу ЗАГСу на пожмаканій та залитій салом сторінці номер тринадцять.

— Інокентій! — твердо сказав Шерстохвостов і знудився, наче запив самогон брагою. — Так мого друга звали, на фронті…

— Окончатєльно? — підвівши ліву брову, поцікавився голова, чухаючи собі праве вухо двома пальцями і пильно придивляючись до Мотрі з немовлям на руках: е-е-е-ех!.. це б зараз погойдатися з цією молодицею на свіжому сіні, аби не породілля була!.. А ще й аби вдова!..

— Я шо, гунявий? — примружився Петро. — Чи не ясно склав? Чи вже й на друге вухо не чуєш?

Він натякав на перше вухо голови, на ліве, якого той позбувся, коли з Йовменом Сніжком воїлися за красуню Христю, та Йовмен переміг і, відкусивши, виплюнув Серьогине вухо у купу гною, а черв’яки аж заскавчали у захваті. І Христя — ох і дівка ж!.. — дісталася Йовмену.

— Пиши вже! — нагадав Петро, з презирством у голосі. — Чи — ше не опохмелився сьогодні? Так збігай, ми почекаємо. Тілько ногу пристебнуть не забудь…

Голова скрушно похитав головою, подивився на свій протез правої ноги, притулений до стіни: дерев’яний, не живий, назад не приросте, зараза!.. А якби й приріс — що то дасть? Нема ж тої радості, що скінчилася… Та й скінчилася, так і не почавшись: переїхав йому ногу Петрів сусід, Микола Чуб. Гусеничним трактором переїхав, гнида, коли вже з ним упадали за Настею, що сьогодні Миколина дружина — бо хіба ж Настя пішла б за Сергія, що враз став одноногим?! Так, отож…

Тут Микола все правильно прорахував: відсидів рік «за необережний наїзд на пішохода» та й отримав пишну Настю, ще й з добрим приданим. Тепер двійко дітей у них, а Настя цвіте мальвою, хитається пружно, йдучи, і очі блищать живими смарагдами. Не те, що його, Серьогина, Варка… Стала вся худа та кострубата, а при її зрості за два метри, здалеку — наче глиста в непритомності. І очі… як попелом щедро притрушені. І зморшки, як у баби Кошільки, котрій за вісімдесят перевалило ще в поза тому столітті, на самому початку. Да й кашляє