Читати книгу - "Поки Бог спить"

А в цей час Ясень зміг продертися крізь стіну вишатинців, потягнувши за собою всю старосільську ватагу. Якби вишатинці не знехтували стрій та поставили засадних, то, може, їхня б і взяла. А так — завалилися вишатинські мужі у купу малу і знову були биті.

Вже після бою, коли Данько втирав розбите до крові лице снігом, до нього підійшов Дідо і, буркнувши «А що, видно, будуть із тебе люди. Вже час вчити тебе справжнього бойового ремесла», пішов собі геть. Від Дідових слів у Данька радісно закалатало серце. Нарешті старий погодився вчити! Ато все «молоко на губах не обсохло» або «нашому теляті та вовка з'їсти».

До Данька пришкандибав його друг Вирвидуб, тягнучи ліву ногу — у бою хтось добряче копнув його ногою у промежину.

— Ну, що?

— Дідо похвалив! Обіцяв навчати бойового ремесла.

— Щастить! — дещо заздрісно зауважив Вирвидуб. — А мій батько все каже: «Не лізь у ратники, а йди у ратаї — ходити будеш по землі…»

Перекинулися ще кількома словами про сьогоднішній бій, який ще стояв перед очима.

Раптом Данько відчув на собі чийсь погляд. Обернувся — і помітив неподалік кількох дівчат, що весело реготали та жартували. Лише одна не сміялась, а лише посміхалась ясною посмішкою. На ній був лисячий кожух, з-під кожуха виглядав поділ сорочки, розшитої сріблом. На ногах — добрі шкіряні червлені чоботи. Волосся сховане під повоєм із паволоки[4] та лисячою шапкою.

— Хто це, Вирвидубе?

— Га! Не для твого коня паша. Дивись, як одягнена: кожушок у неї не із зайця, як у наших дівчат-багатійок, а з лисиці[5], та ще й оксамитом червленим критий. На ногах не личаки і не поршні[6], а справжні чоботи. На зап'ястках у неї наручні срібні, глянь. І кольти[7] срібні… Бояриня, одразу видно. А з-під повою ні волосинки не видно — заміжня.

— Чого ж бояриня, та ще й заміжня, тут робить?

— Усім цікаво глянути на свято… А ти думав, на твій розквашений ніс прийшла подивитися?! — загигикав Вирвидуб. Данько повільно, але значуще підніс до обличчя друга кулак.

— Дивись, щоб і в тебе червона бульба з носа не вилізла.

— Та ти що?! І пожартувати не можна? — страхопудився Вирвидуб.

— А хто тобі сказав, що і я не жартую, га?

А свято йшло своїм ходом. Незнайома красуня швидко зникла, хоча Данько потім пильно видивлявся її у натовпі. Через якийсь час їм знову судилося зустрітися…

…А тієї зими сталася ще одна пригода, про яку Данько не розповідав жодній живій душі.

Та зима була надзвичайно люта й голодна. Вовки, що раніше близько не підходили до Старосілля, ночами почали кружляти навколо села, наганяючи на мешканців страх своїм нічним виттям. А потім знахабніли і почали цупити у людей усіляку дрібну живність.

І тоді Дідо зробив вовківню.

Вовківня — це така пастка, яка має вигляд огорожі з міцного хмизу. Стінки вовківні закручувалися по колу, утворюючи вузький прохід, який до середини звужувався дедалі більше й більше. Тому вовківня нагадувала Данькові гадюку, яка звернулася клубочком на сонці. Кінці огорожі, що стирчали досередини, загострювались так, щоб вовк, який поліз би за принадою, застряг би там і не міг повернути назад.

За принаду Дідо взяв порося, яке, не годоване зранку, верещало так, що й у лісі було чути, а Дідо задоволено крутив вуса і все промовляв: «Прийде голодний, то з'їсть і холодне».

Та не судилося Дідові того дня спіймати вовка. Приїхали люди з далекого села і запросили до себе допомогти хворому, якому було дуже зле.

Дідо дуже хотілося сьогодні ще перевірити вовківню, але як відмовити хворому. Тому він, хутко зібравшись, наказав Данькові забрати порося до хати, а сам поїхав геть.

Та Данькові й самому кортіло перевірити вовківню. І коли сани з Дідом виїхали за село, він засунув порося у пастку, а сам, озброївшись рогатиною, почав чекати.

Чекати надто довго не довелося. Щойно стемніло (а жили з Дідом вони на самій околиці), він почув вовче виття, що лунало все ближче й ближче. Потім виття стихло. А невдовзі Данько почув, як захрустіла огорожа. Видно, вовк збирався вибратися з пастки, але дарма — Дідо робив огорожу на совість.

Озброєний рогатиною, хлопець вискочив із хати. Охрипле порося вже тільки кувікало, а щось велике марно борсалося, застрягши в огорожі, і майже жалібно скиглило.

— Що, сіроманцю, наївся?! — вигукнув радісно Данько і замахнувся рогатиною.

Цієї миті із-за хмар з'явився блідий місяць, скупо кинувши своє сріблясте світло. Данько розгледів безпомічного розбишаку, і йому чомусь стало шкода вовка.

Несподівано навіть для самого себе Данько не вдарив сіроманця рогатиною, а піддів край огорожі. Вовк, відчувши, що стало дещо вільніше, заборсався щосили і таки вислизнув із пастки. Данько огрів сіроманця поперек хребта рогатиною і різко свиснув. Сіроманець, тявкнувши від переляку, кинувся геть.

— Е-ге-гей! — закричав йому услід хлопець. — Не тягай людську скотину!

Забравши геть змерзле порося до хатини, Данько ліг спати.

Та спати цієї ночі йому не довелося. Десь за північ Данько прокинувся від якоїсь неясної тривоги. Хлопець прислухався.

Рип-рип. Рип-рип — хтось повільно ходив біля хати. Рип-рип. І знову тиша.

Прислухаючись до чиїхось кроків, Данько гадав, хто