Читати книгу - "Поки Бог спить"

Хлопець, намагаючись жодним звуком не виказати себе, взяв до рук рогатину. Під боком зарохкало поросятко і знову стихло.

Прочинивши тихенько двері, Данько вислизнув на подвір'я. Нікого не було. Блідий місяць так само визирав із-за хмар.

Рип-рип. Рип-рип — невідомий віддалявся від хати.

Данько вискочив за подвір'я й у нічному світлі побачив… Ні, навіть не людину, а тінь, що майже беззвучно прямувала у бік лісу.

— Гей, стій! — закричав Данько, але невідомий навіть не обернувся. Десь далеко загавкали собаки, і це підбадьорило Данька. Він кинувся за невідомим, загрузаючи у глибокому снігу. Та дивна річ: хоча невідомий і не додав кроку, та відстань між ними майже не скорочувалась.

Лише біля самого лісу постать зупинилася, і Данько мав змогу наблизитись до невідомого кроків на десять. І раптом за спиною у нього завили вовки. Завили так голосно, що Данько обернувся.

Обернувся — та завмер від несподіванки. Ціла зграя вовків ішла по його сліду, так, як оце він ішов за незнайомцем. У місячному сяйві виблискували очі хижаків, і їх було багато, дуже багато. Данько зрозумів усю безглуздість свого вчинку. Навіщо він кинувся за невідомим, сам потрапивши в пастку? І хоча ніхто не вважав Данька боягузом, ба навіть більше, на нього напав дикий страх. Руки заціпеніли, і він навіть не міг ворухнути ними. А вовки вже оточили його з усіх боків.

— То це ти?.. Ти випустив мого данника з пастки? — почув він голос. Навіть не почув, бо цей голос линув не від невідомого, а звучав десь усередині нього.

— Данника? — трохи затинаючись, перепитав Данько.

— Так! — відповів невідомий. Біля його ніг крутився, наче пес, що лащиться до господаря, вовк. І Данько готовий був заприсягнутися, що це саме той вовк, якого він так необережно випустив із вовківні.

— За це я милую тебе! — гримів у його вухах голос невідомого. — І навіть більше. Ти станеш воїном. Справжнім воїном! І це буде скоро. Але за те, що ти вдарив мого данника, ти помреш смертю лютою. Такою, що не побажаєш навіть своєму ворогові. Та це буде нескоро… А тепер іди геть, поки я не передумав!

Несподіваний порив вітру жбурнув просто в обличчя хлопцеві добрячу жменю снігу. А коли Данько, часто моргаючи, протер очі, навколо нікого не було. Данько хотів кинутися стрімголов до хати, але сили покинули його і він упав…

Данько підхопився на ноги. Він усе так само був у рідній хаті. Десь у кутку рохкало порося, радіючи життю. Хлопець витер холодний піт із чола.

Крізь щілини до хати проглядували ранкові промені. Данько обережно вийшов на подвір’я. Слідів нічної пригоди не було видно. Може, ранкова хурделиця замела їх геть, а може… А може, все те примарилося? Данько схопив у жменю снігу та витер ним обличчя.

Коли приїхав Дідо, Данько жодним словом не прохопився про те, що сталося. Боявся, що Дідо його вилає або, що в стократ гірше, підніме на сміх.

З часом Данькові почало здаватися, що все то був сон, страшний сон. І він забув, викинув із пам'яті ту ніч.

А вовки з того дня кудись зникли, і Дідова вовківня так і простояла до весни порожньою.

Невеселий сидів князь Ярослав Осьмомисл у своїй гридниці[8].

Тяжкі думи обступили його. Хто на Русі не знає Галицького князя? Всі чули про нього! Ось вже тридцять літ і два роки сидить він на княжому столі у Галичі — мало хто так довго зміг утриматись на човні влади у морі боярського свавілля. Про нього кажуть, що він підпер своїми залізними полками Угорські гори[9], затворивши угорцям та полякам путь на Русь. Правду кажуть. Та його могутність — це лише дим. Дмухне холодний вітер боярської нелюбові — і вся його міфічна сила піде порохом.

Ще з юних літ скуштував Ярослав гіркого княжого хліба. Йому було чотирнадцять років, коли батько, князь Владимирко Володарович, поїхав на полювання, прихопивши із собою княжича. Ще не встигли вони з почтом виїхати за стіни міста, як підступні бояри галицькі позвали на княжий стіл молодого Івана Ростиславича, його брата у других[10]. А коли вони повернулися з полювання, їх не пустили у місто. Ось тоді Ярославко вперше злякався. Злякався стати ізгоєм. Ізгоєм міг стати княжий син, який не отримав навіть малюсінького князівства; купець, що вклав усі свої гроші в товар та втратив його під час бурі чи пограбування татями; попівський син, який не вивчився грамоти. З часів Володимира Великого десятки, а то й сотні ізгоїв блукали Руссю, де-не-де здобували їжу, а врешті-решт йшли у дружину або й самі ставали татями. Кінець усіх ізгоїв один: умерти