Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

Вільям Джорд Астон (1841–1911), який у своїй книзі «Історія японської літератури» не тільки стисло охарактеризував цей твір, але й навів декілька уривків з нього у власному перекладі з японської мови. Проте навіть стислі спостереження та коментарі В. Дж. Астона до «Записок в узголів’ї» виявилися настільки ґрунтовними й об’єктивними, що всі наступні зарубіжні дослідники цього геніального твору фактично лише повторювали (щоб не сказати «переспівували») їх, додаючи при цьому деякі власні зауваження та несуттєві доповнення. З огляду на це, ми вважаємо за доцільне хоча б частково познайомити українських читачів із характеристкою В. Дж. Астона твору Сей-шьонаґон.

Зокрема, відомий англійський сходознавець у своїй книзі пише: «Попри значні відмінності за формою та характером, японці ставлять «Макура-но соші» на один рівень з романом «Ґенджі-моноґатарі» через безсумнівні достоїнства цього твору. У дослівному перекладі «Макура-но соші» означає «нариси в подушці». Цей твір вийшов із-під пера Сей-шьонаґон, яка, подібно до Мурасакі-но шікібу, була дамою вищого аристократичного кола. Її батько, поет, який свого часу користувався певною популярністю, вів свій родовід від принца, що уклав «Ніхон-ґі».[5]

Завдяки освіченості і талантам Сей-шьонаґон була призначена на посаду придворної дами до свити імператриці. Однак після смерті імператриці в 1000 році вона віддалилася від світського життя; дехто стверджує, що вона усамітнилась у монастирі і до кінця свого життя користувалась прихильністю мікадо Ічіґо;[6] інші, навпаки, кажуть, що старість її була тяжкою й жалюгідною.

Назва твору «Макура-но соші», за поясненням деяких фахівців, означає те, що вона зберігала рукопис під подушкою і записувала свої думки та спостереження ввечері перед сном або вранці, коли піднімалася з постелі. Однак найвірогідніше, що в цій назві приховується натяк на те, про що вона сама розповіла у своїй післямові:

«Стає занадто темно, я вже зовсім нічого не бачу. До того ж, пензлик мій уже майже стерся й не пише. Додам лише дещо. У цій книзі я писала про все, що відбувалося в мене перед очима, що хвилювало моє серце. Книгу я писала в тиші, у глибині своєї кімнати, там, де, я думала, її ніхто ніколи не побачить. Дещо в ній сказано занадто різко і може, на жаль, завдати горя деяким особам, засмутити їх. Боючись цього, я завжди ховала свій рукопис від інших, допоки він не потрапив до рук однієї людини і не набув популярності.[7] А почала писати я свою книгу ось як:

Одного разу до палацу прийшов дайнаґон[8] і приніс імператриці цілу купу паперу.

– Що мені з цим робити? – запитала імператриця.

– А мені вони якраз би знадобилися для моїх записок, – сказала я.

– Ну то й добре. Забирай усе! – відповіла імператриця.

Ось так я отримала подарунок і почала писати, допоки не закінчився останній аркуш. Писала я про все, про все на світі, інколи зовсім про незначні речі та нісенітниці».

Макура-но соші є першим зразком того художнього стилю, який згодом набув в Японії популярності під назвою «дзуйхіцу», що означає буквально: «слідування за пензлем». У цьому стилі відсутня будь-яка система; під впливом миті автор заносить на папір усе, що приходить йому в голову. Розповіді, описовий перелік жахливих, безглуздих, огидних і нудних явищ та предметів, перелік квітів, гір, рік, нариси суспільного та приватного життя, думки, навіяні спостереженням природи, та багато іншого, – усе це складає farrago libelli (про зміст твору: суміш, мішанина. – І. Б.) автора.

На противагу Мурасакі-но шікібу, що втілюється в ті персонажі, які вона описує, особистість Сей-шьонаґон виразно проявляється в усьому, що нею написано. Вона завжди виступає перед читачем в образі розумної, дещо цинічної світської жінки. Її смаки та вподобання проявляються з неабиякою детальністю, і при цьому вона не соромиться наводити у своїх нарисах різноманітні доречні цитати чи гострі відповіді, які вона вдало використовує в кожному слушному випадку. Вона, як і пізніші письменники, аж ніяк не намагається відокремити себе від особистої участі в любовних інтригах, які були доволі розповсюдженим явищем у житті вищих аристократичних кіл тогочасного Кіото» [У. Дж. Астон. История японской литературы: От истоков до конца XIX века: пер. с англ. / вступ. ст. В. М. Мендрина; под ред. и с предисл. Е. Г. Спальвина. – Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. – С. 76–77].

Як зазначалося, народилася Сей-шьонаґон у небагатій, але шляхетній родині провінційного чиновника на ім’я Кійовара Мотосуке. Справжнє ім’я письменниці не збереглося, а її літературний псевдонім «Сей-шьонаґон» утворений з китайськомовного читання першого з двох ієрогліфів, якими записувалося прізвище її батька – Кійовара (яп.: 清原) – «сей», та назви посади «шьонаґон» – «молодший радник», яку сам батько (а можливо, хтось із братів Сей-шьонаґон) обіймав при імператорському дворі після переїзду в 978 р. родини до Кіото. Проте в середині XX ст. японський літературознавець Такаґі Ічіноске, ґрунтуючись на знайдених ним історичних джерелах, з’ясував, що дитячим іменем майбутньої письменниці було Наґіко [докл. про це див.: Горегляд В. Н. Дневники и эссе в японской литературе Х – ХIII вв. – М.: Наука, 1975. – С. 98].

Відомостей про приватне життя Сей-шьонаґон збереглося дуже мало. Відомо, що незабаром після переїзду родини до столиці вона вийшла заміж за аристократа на ім’я Тачібана Норіміцу, а в 982 р. у них народився син, якого назвали Норінаґа. Однак уже через три роки подружнього життя сім’я Сей-шьонаґон з невідомих причин розпалась. Через певний час вона знову виходить заміж. Цього разу – за відомого столичного аристократа на ім’я Фуджівара Санеката. Проте і цей шлюб Сей-шьонаґон виявився нетривалим через занадто велелюбну та розгульну вдачу її