Читати книгу - "Зоряний єгер"

Андрій вкляк на коліна, здивовано заглянув у синтезатор. Не рахуючи жменьки пороху, там справді було порожньо.

Андрій раптом злякався, що чомусь зникла його здатність керувати синтезатором. Він спробував «зліпити» найпростіше, чому вчать на перших заняттях із синтезу: металевий кубик. Нічого не вийшло, лише купка пороху на дні збільшилася.

Дивно, але йому стало спокійніше. Винен, вочевидь, синтезатор, а не він, інакше не вийшло б навіть пороху. А що це за порох такий? Андрій подивився на табло, й аналізатор негайно ж вивалив на дисплей половину символів таблиці Менделєєва. Якась каша з несполучених елементів. Андрій відкрив камеру й висипав весь порох на землю. Відтак протер стінки й спробував створити залізну пірамідку. Пірамідка не «зліпилася», але порох, що знову з’явився на дні, виявився чистим залізом.

«Так, робимо висновок, — сказав собі Андрій. — Аналізатор явно справний, і це втішно. Синтезатор явно несправний, і це зовсім не тішить. Що тепер? Ремонтувати «пеес» тут виключається, та його й не відкрити. Користуватися ним, раз він розсипає завдання на атоми, неможливо. Отже, завдання на той-таки місяць без одного дня змінюється: тепер треба не прожити, а вижити. А що потрібно для підтримки життя? Їжа й питво.

Їжі, не рахуючи декількох шматків хліба й гусячих кісток, що залишилися після прощального обіду, немає зовсім. Намагатися знайти щось їстівне на цій планеті? А як? Полювати нема чим, копати коріння — хіба лише долонями. Ні, шансів зовсім мало. Навіть якщо і вдасться відшукати щось з вигляду придатне в їжу, на перевірку воно найпевніше для людини виявиться неприйнятним. Сил на пошук піде багато, а результатів чекати не випадає. Що ж, — Андрій невесело похитав головою, — про гастрономічні радощі на місяць доведеться забути. Еге ж, сюрпризець: тридцятиденне голодування. Такого в програмі підготовки розвідників не було…»

Ухваливши рішення голодувати, Андрій доїв усе, що залишалося на скатертині, набрав у всі кухлі й банки з-під соків води, щоб потім не витрачати калорії на ходьбу, і наступні шість днів провів, майже не виходячи з намету. До води він навіть звик і пив її без особливої огиди. З голодом було б значно складніше, коли б не тренований, привчений до самодисципліни мозок. Андрій наказав собі не думати про їжу й не думав про неї. На другий і особливо на третій день ще посмоктувало під грудьми, турбувала трохи неприємна сухість у роті, але до цього, Андрій не сумнівався, за двадцять чотири дні, що залишилися, він якось звикне.

На сьомий ранок Андрій прокинувся від того, що десь зовсім поряд по дуплистому дереву стукотів дятел. Андрій розплющив очі й зрозумів, що стукає не дятел, а його власні зуби вибивають барабанний дріб.

Андрій вибрався з намету, ляскаючи себе по боках, підійшов до барометра і свиснув: усього плюс чотири! Він проглянув прогноз на три тижні вперед і тепер у розгубленості стояв, забувши про остуду. Ба більше, від прочитаного його кинуло в жар, тому що, якщо вірити приладові, завтра мали вдарити приморозки, а ще через два дні мало похолодати до мінус чотирнадцяти.

Андрій невесело усміхнувся й потер щоки. Ситуація! Як це він не встиг «зліпити» собі теплого одягу… Але жалем тепер не допоможеш. У завданні знову змінилися умови. Треба думати, як із тонким наметом і легким комбінезоном пережити тиждень морозів.

Відповідь Андрій знайшов дуже швидко. Якби в нього був запас висококалорійної їжі, якийсь шанс протриматися ще б існував. А так — без їжі, майже не захищений від негоди — він приречений. Якщо… Якщо тільки не розпалити вогнище!

Зрозумівши, в чому його порятунок, Андрій узявся до роботи зі всією енергією, на яку лише був здатен виснажений тижневим голодуванням організм. Андрій пройшов до лісу й переконався, що матеріалу для багаття скільки завгодно. Набравши повен оберемок легкого сухого суччя, він повернувся в табір і сів перепочити. Серце калатало гучно і втомлено, хоча до лісу було не більше трьохсот кроків — півкілометра туди-назад. Дров треба набрати сьогодні, вирішив Андрій, завтра в нього вже може не вистачити на це сил.

До полудня гора хмизу, який Андрій намагався укладати поперечними шарами, в подобу баченого в кіно стосу дров, піднялася вище від намету. Андрій знесилено заповз під тент, тремтячою, до крові роздертою об колючки рукою обтер піт з чола й заплющив очі. І раптом різко сів, підкинутий несподіваною і страшною думкою: а чи зуміє він ці дрова розпалити? Чим? Променеметом?

Андрій змусив себе підійти до синтезатора і, щоб чисте було сумління, спробував зробити променемет. Марно. З легким шипінням «пеес» висипав лише жалюгідну купку металевого пороху.

Стало до огиди тужно. Вперше Андрій сам відчув, як опускаються руки. Ну ні, наказав собі він, здаватися ще зарано. Хай підвела техніка, але людина й без машин на дещо годиться. Первісні люди, наприклад, чудово розкладали вогнища і без лазерних пристроїв.

Андрій почав пригадувати, як у різні епохи людина добувала вогонь. На його здивування, картина виходила не надто різноманітна: людство, що пройшло шлях від кам’яних печер до міжзоряних перельотів, вогневі зобов’язане життям і цивілізацією, для добування вогню змінило навряд чи десяток способів. Та й ті, не рахуючи систем запалювання в механізмах, уже належать історії — навіщо вони сьогодні? Від куріння люди давно відмовилися; все, що в побуті необхідне гарячим, домашні прилади або синтезують потрібної температури, або вмить розігрівають; у квартирах світяться бутафорські каміни, що імітують навіть запах диму. А на пікніках — хто не любить відпочити в лісі, на природі! — закуски дістають із саморозігрівних пакетів, а в прохолодну погоду вкриваються легкими, зручними термоковдрами. Кому на думку спаде задля цього розкладати вогонь, спалюючи дорогоцінну деревину? Людству сьогодні просто ні до чого багаття з його сміховинним коефіцієнтом корисної дії.

Андрієві раптом подумалося, що він не лише не розкладав — жодного разу в житті не бачив багаття. Звісно, не