Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Реєстраторка якусь хвильку дивилася на неї.

— Ви хочете одержати свою історію хвороби? — перепитала вона. В її голосі була зневага й недовіра.

Кетрін кивнула й спробувала всміхнутися.

— Ну, про це вам доведеться поговорити з місіс Блекмен. Сядьте, будь ласка. — Голос Елен Коуген став безцеремонним і владним. Кетрін повернулася й побачила стілець поруч зі столом. Реєстраторка підійшла до шафи з історіями хвороб і дістала картку Кетрін. По тому вона зникла за дверима одного з кабінетів.

Кетрін несвідомо взялася пригладжувати своє блискуче темне волосся, змушуючи його лягти на ліве плече. Це був властивий для неї рух, особливо коли вона нервувалася. Кетрін була гарненька молода жінка з яснозорими уважними сіро-голубими очима, п’яти футів двох з половиною дюймів на зріст, хоча й здавалась вищою завдяки енергійній вдачі. Товариші по коледжу любили її насамперед, мабуть, за відвертість, а батьків, які душі в ній не чули, турбувала саме її вразливість і незахищеність серед джунглів Нью-Йорка. Але якраз ця турбота й щосекундне бажання убезпечити її від усіх можливих неприємностей і підштовхнули Кетрін вступити до коледжу в Нью-Йорку, — вона вважала, що місто допоможе їй виявити вроджену силу й самобутність. До хвороби все йшло як вона запланувала, і Кетрін лише посміювалась над батьківськими пересторогами. Нью-Йорк став її містом, і вона полюбила напружений ритм його життя.

Реєстраторка повернулася з кабінету і взялася друкувати на машинці.

Кетрін крадькома озирнула приймальню, відзначивши, що молоді жінки чекали своєї черги опустивши голови, наче німа худоба, приречена на заклання. Кетрін була невимовно рада, що їй самій не треба проходити огляду. Вона з огидою згадувала цю процедуру, яку їй довелося витерпіти чотири рази, востаннє — рівно місяць тому. Відвідини клініки були найважчим кроком її самостійного життя. Щиро кажучи, вона воліла б повернутися до Честона, штат Массачусетс, і показатися своєму гінекологові, доктору Вілсону. Він був першим і єдиним лікарем з жіночих недуг, що оглядав її до відвідин клініки. Доктор Вілсон був старший від лікарів, які працювали у відділенні, і його почуття гумору згладжувало принизливий бік їхніх зустрічей, роблячи їх, принаймні, цілком стерпними. Тут усе було інакше. У безликій і непривітній клініці панувала атмосфера міської лікарні, і кожні відвідини ставали кошмаром. Однак Кетрін уперто приходила. Цього вимагало її почуття незалежності. Принаймні доки вона хвора.

Місіс Блекмен, старша сестра, з’явилася з кабінету. Це була приземкувата жінка років сорока п’яти, з чорним, наче смола волоссям, стягнутим на потилиці в тугий жмуток. На ній був білосніжний халат, такий накрохмалений, наче він мав стати символом її фахової твердості. Весь її вигляд відбивав незворушну вправність, із якою вона звикла керувати прийомом хворих. У медичному центрі вона працювала вже одинадцять років.

Реєстраторка заговорила до місіс Блекмен, і Кетрін почула своє прізвище. Старша сестра кивнула і на мить повернулася, щоб поглянути на Кетрін. Її темно-карі очі випромінювали таку душевну теплоту, що зразу руйнували хибне враження неприступності, створюване одягом. Кетрін раптом подумала, що поза стінами клініки місіс Блекмен, певно ж, куди привітливіша.

Але місіс Блекмен вийшла не для того, щоб поговорити з Кетрін. Прошепотівши щось до Елен Коуген, вона повернулася до свого кабінету. Кетрін відчула, що червоніє. Вона здогадалася, що її зумисно ігнорують. Так персонал клініки виказував невдоволення її наміром показатися іншому лікареві. Вона нервово схопила річної давності число «Жіночого домашнього часопису», з відірваною обкладинкою, але не змогла зосередитися.

Кетрін спробувала заповнити чекання думками про те, як увечері приїде додому і як здивуються батьки. Уявила, як заходить до своєї кімнати. Вдома вона не була від Різдва, але знала, що все в кімнаті точнісінько так, як лишила. Жовте запинало на ліжку, в тон йому штори: всі речі — згадки про її юність — дбайливо зберігала мати. Думка про матір, заспокоївши Кетрін, змусила її знову замислитися над тим, чи варто телефонувати батькам і казати, що вона летить додому. «За» було те, що вони приїдуть стрічати її в аеропорт Лоутан. «Проти» — що її, можливо, змусять пояснити, чому вона повертається. А Кетрін хотіла поговорити з ними про свою недугу віч-на-віч, а не телефоном.

Хвилин за двадцять знову з’явилася місіс Блекмен і знов вона притишено говорила про щось із реєстраторкою. Кетрін удала, що поглинута читанням часопису. Нарешті сестра змовкла й підійшла до Кетрін.

— Міс Коллінз? — проговорила місіс Блекмен із легким роздратуванням.

Кетрін підвела очі.

— Мені сказали, що ви вимагаєте свою історію хвороби?

— Так, — відповіла Кетрін, кладучи часопис на стіл.

— Вам не до вподоби наше лікування? — поцікавилася місіс Блекмен.

— Ні, не в цьому річ. Я їду додому показатися нашому домашньому лікареві і хочу мати все, що стосується моєї хвороби.

— Дивне прохання, — промовила місіс Блекмен. — У нас прийнято надсилати історію хвороби лише на запит лікаря.

— Я їду сьогодні ввечері і хочу забрати свою з собою. Якщо вона знадобиться моєму лікареві, я не хочу чекати, поки її надішлють.

— А тут — у медцентрі — є правило: не видавати історій на руки.

— Але я знаю, що маю право одержати копію, коли вона мені потрібна!

По цих словах запала незручна тиша. Кетрін не властива була така наполегливість. Місіс Блекмен утупилася в неї, наче сердита мати в уперту неслухняну дитину. Кетрін не могла відвести погляду від місіс Блекмен, паралізована світінням її темних очей.

— Вам доведеться поговорити з лікарем, — різко проговорила місіс Блекмен. Не чекаючи відповіді, вона відійшла від Кетрін і зникла за найближчими дверима. Клацання замка підвело остаточну риску їхній розмові.

Кетрін глибоко зітхнула й озирнулася. Решта пацієнток дивились на неї нашорошено, наче поділяючи зневагу персоналу клініки, викликану її бажанням порушити встановлений порядок. Кетрін через