Читати книгу - "Золото і анаконда"

Почалося все з того, що я відвідав одну велику гасієнду, і мені там показали чудові золоті знахідки: фігурку індійця, зліпок з обличчя і кілька прикрас. Господар гасієнди викопав таких речей у давніх могилах на суму понад тридцять тисяч крон. На його полі було ще багато незайманих могил, і він сподівався знайти в них нові скарби. Звичайно, я одразу зголосився допомагати йому при розкопках. Що може бути краще за таку роботу!

— Дуже шкода, — сказав господар гасієнди, — але я боюся зараз розкопувати могили. Хтось уже щось бовкнув, влада довідалася про мою знахідку і тепер вимагає, щоб я здав частину золота. Більшість його я вже переплавив і поклав у банк; там воно надійно сховане, однак коли б я почав знову розкопувати, то відразу з'явилися б люди, які люблять скрізь тикати свого носа.

Я просто остовпів, почувши це відверте визнання. Адже господар гасієнди вчинив справжній злочин, переплавивши унікальні археологічні знахідки! На жаль, таке трапляється часто. Найрідкісніші древні речі, за котрі музеї заплатили б яку завгодно суму, переплавляють у зливки.

Після цього мене вже скарби не спокушали, та коли я згодом опинився в Орієнте — східних провінціях Еквадору, що лежать у верхів'ї Амазонки, — то пересвідчився, що тут усі тільки й говорять про золото. Я почув безліч розповідей про казкові річки, де шукачі набивали кишені золотими самородками, побачив і самих шукачів, до того ж усіх кольорів шкіри, однак більшості з них не можна було позаздрити. Здобутого ціною великих зусиль золотого піску ледве вистачало їм на харчі. Труднощі, нестачі і малярія страшенно позначилися на них. Та, незважаючи на це, всіх їх без винятку надихав якийсь майже патетичний оптимізм: вони були впевнені, що одного чудового дня їхній нужді й мукам настане кінець, рано чи пізно щастя усміхнеться їм, і вони натраплять на великі родовища золота, які зроблять їх багатими на все життя.

Хіба я не чув про Переса, одного з найбільших еквадорських багачів?.. Він теж шукав золото в Орієнте, довгі роки мучився, поки якось не натрапив на струмок, де за місяць намив золота на двісті тисяч сукре. Це й стало основою його величезного багатства…

Кожен шукач знав безліч таких історій. Деякі відчували до мене особливе довір'я і ділилися своїми найпотаємнішими планами. З'являвся звідкись пом'ятий заяложений папірець — карта, звичайно, — і новий знайомий пошепки розповідав мені довгу історію про те, як зовсім випадково дізнався про багатющу жилу. Джерелом цих відомостей завжди був якийсь п'яний індієць. Чи не погоджусь я фінансувати пошуки? Прибуток навпіл. А-а, немає грошей… Шкода, найбільше мене, звичайно, адже я втрачаю таку нагоду. Бо ж власник карти не сумнівався, що легко знайде людину, яка захоче вкласти в цю справу гроші. Але не всім можна довіряти…

Я був не від того, щоб швидко розбагатіти; кортіло мені також спробувати життя шукача золота. Тому я, врешті, придбав собі спорядження, щоб промивати золото, і приєднався до численних лавадорес де оро — золотошукачів. Та запалу в мене вистачило ненадовго. Рої ненажерливих мух, пекуче сонце, мізерний видобуток — усе це відбило в мене бажання шукати золото.

З першої мандрівки в Південну Америку я привіз до Швеції багато химерних тварин і не привіз жодної піщинки золота. І я вірив, що назавжди вилікувався від золотої і шукацької лихоманки. Та коли я 1947 року після десятирічної перерви приїхав у Еквадор, лихоманка охопила мене знову. І хто був винен? Звичайно, моя еквадорська теща!

Вона хворіє на невиліковну і дуже заразну для інших форму шукацької лихоманки.

Я вже згадував у одній із своїх книг, як вона підмовила мене залізти в печеру шукати інкське золото — на її сумлінні не тільки цей вчинок. Через неї я облазив багато таких печер. Якось мене мало не поховав живцем обвал, я врятувався просто чудом і кілька тижнів був справжнім інвалідом — але хіба може добрий зять рахуватися з такими дрібницями! Іншим разом я цілий тиждень шукав їй скарб на вулкані Пічінча, а вона тим часом ходила в церкву, молилася і палила свічки за мій успіх. Однак і це не допомогло. Особисто мені подорож на Пічінчу дала багато цікавого — я зібрав цінний зоологічний матеріал, але в тещі ці знахідки не викликали захоплення. Вона дала мені зрозуміти, що не варто було гаяти часу на пошуки такого непотрібу.

Моя теща знає безліч історій про скарби. Деякі з них цілком правдоподібні і підтверджуються Документами, інші — найсправжнісінькі казки й легенди, які люблять тільки її онуки, та й ті потайки кепкують з неї. Сама ж теща непохитно вірить у них. Вірить у всілякі казкові й надприродні істоти та явища — в зачаровані гори, в лісовиків із виверненими назад ногами, щоб їх не можна було вистежити, у волохатих дияволів, у людей, що вміють літати, як птахи, тощо. Все це їй уявлялось цілком природним і не дуже страшним. Коли я вирушав на полювання або на пошуки експонатів для своїх колекцій, теща кожного разу нагадувала, щоб я постарався спіймати тварину, яка зветься карбункель. За її словами це мав бути звір з родини котячих, який відрізняється від своїх родичів насамперед тим, що на лобі в нього горить величезний діамант. Батько — тещі нібито якось спіймав такого карбункеля на схилах Чімборасо, але, на жаль, не втримав його.

— Уяви собі, — казала теща, — скільки за таку тварину заплатив би який завгодно зоопарк чи музей! Я майже впевнена, що його немає в жодній колекції.

Я теж був майже впевнений у цьому. Це була б справді чудова знахідка!

Часом теща несподівано зникає з дому, і ні тесть, ні хтось інший із сім'ї не знає, куди вона поділась. А через тиждень чи два раптом з'являється; інколи її появі передує телеграма з якогось закутка Еквадору з проханням до тестя вислати їй на дорогу грошей. Ніхто не знає точно, що вона там робить, але всі впевнені, що йдеться про скарб, золоте родовище або щось подібне.

Якось ми з дружиною виїхали в кіноекспедицію в провінцію Імбабура і в одному індійському селищі випадково почули, що місцеві жителі дуже добре знають мою тещу. Виявляється,