Читати книгу - "Золото і анаконда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Виявляється, Месіас, працюючи якось у гасієнді, помітив, що управитель веде розкопки. Месіас зацікавився, чого шукав управитель з помічниками в землі, і ввечері пішов подивитися на те місце, де вони копали. Там була вже глибока яма, Месіас стрибнув у неї і почав порпатися в землі. Він одразу ж натрапив на велику череп'яну посудину, в якій містилась золота курка із смарагдовими очима і дванадцятеро курчат, теж золотих. Курка була натуральної величини, найбільше з курчат — таке, як звичайне, а решта все менші й менші. Останнє було завбільшки як джміль. Месіас одніс знахідку додому і добре сховав її. Наступного ранку управитель побачив, що хтось побував у ямі, проте не зміг дізнатися, хто саме. Через деякий час один із пеонів доніс, що то був Месіас і що він ховає дома викопаний скарб. Месіаса допитували, але він усе заперечував, а обшук нічого не дав, бо Месіас для певності переніс свій скарб до лісу.
Як чутка про це дійшла до моєї тещі, не знаю, а втім, її агентура працювала в таких випадках з надзвичайною оперативністю. В усякому разі, теща поїхала в Імбабуру і відшукала там Месіаса. А той був не проти обміняти свою знахідку на новенькі асигнації.
— Тільки, — сказав він, — зараз я ще боюсь іти до лісу, бо управитель приставив одного пеона шпигувати за мною.
Теща вже багато разів навідувалась до Месіаса і завжди з подарунками: цигарками й вином для самого Месіаса, сардинами й шоколадом для його жінки, іграшками й цукерками для дітей. Звичайно, її щоразу дуже гостинно зустрічали і щоразу Месіас страшенно жалкував, що не має змоги забрати з лісу скарб, бо шпигун і досі пильно стежить за ним. Кінець кінцем тещі увірвався терпець, і вона перестала їздити в селище.
— Отже, мамо, ви, нарешті, зрозуміли, що він дурив вас? — спитала моя дружина.
— Дурив? Аніскільки! — заперечила теща. — Але, мабуть, цей негідник продав уже комусь іншому і курку, і курчат…
У свого тестя в Кіто я не раз зустрічав дивних гостей, які аж ніяк не пасували до його англо-еквадорського дому: то старезних індійців з погаслими очима, то якихось неприємних типів з чорними бородами і хитрим поглядом… Згодом, ставши вже тут своєю людиною, я якось висловив здивування з приводу цих загадкових гостей.
— Це все Кларині приятелі, — довірився, мені тесть, скривившись. (Клара — це й є моя теща). — Кожен з них знає, де закопано скарб, і шукає, хто б фінансував його експедицію. О, якби Клара, нарешті, зрозуміла, що найбільший скарб, яким вона володіє і буде володіти, — це я! До речі, в тебе часом немає протигаза? Кларі потрібен. І ще, звичайно, потрібен хтось, аби погодився надіти його і залізти в одну з її печер, повну отруйного газу і золотих злитків… Ну так от, я тебе попередив, і не спробуй часом пообіцяти їй…
— Але чому ж? — спитав я. — Може, там і справді…
— О боже! — застогнав тесть. — І ти теж! Здається, ви всі починаєте божеволіти!
— Гм, а як же тоді бути з золотими копальнями Сан Енріке в Саморі? — спитав я. — Кажуть, що їх названо так у честь мого тестя Енріке Робінсона, котрий був там пайовиком.
— О, то зовсім інша річ! — мовив тесть, трохи зніяковівши. — Зовсім інша!
Найчастіше в домі мого тестя в Кіто з'являвся маленький індієць на ім'я Хосе. Він знає одну печеру — тут майже завжди говорили про печери — на схилі вулкана Пічінча. Сам я вже побував у двох таких печерах на цій горі, але це мала бути якась інша. Перед входом до неї стоїть фігура індійця із списом у руці, витесана з каменя. Всередині печери теж є статуї, але менших розмірів, вони стоять у нішах уздовж стін. Є там і золоті зливки. Хосе колись давно був у тій печері з одним німцем. Вони набрали золота стільки, скільки змогли нести. Власне, Хосе аж потім збагнув, що то золоті зливки.
Німець невдовзі після того загинув під час повітряної катастрофи, і тепер ніхто, крім Хосе, не знає, як пройти до печери. Чому він досі не забрав скарбу? Річ у тім, що він чекав, поки підросте найстарший син, котрому зараз десять років, бо вирушати туди треба вдвох: нести намети, мотузки, харчі й таке інше. Ну й, звичайно, золоті зливки. До того ж шлях до печери важкий: треба пройти повз одне місце, де через кожні чверть години з гори виривається газ, а стежка пролягає по вузькому виступу. Внизу в урвищі біліють три кістяки; певно, були вже такі, що хотіли пробратися в печеру, але виявилися не досить спритними. А потім починається найважча і найнебезпечніша ділянка шляху: треба спускатися на мотузці в урвище, і, якщо супутник ненадійний, можна сподіватися чого завгодно — йому, наприклад, може заманутися перерізати мотузку…
Те, що Хосе відкрив мені свою таємницю, треба, насамперед, завдячувати теші. Вона завоювала довір'я маленького індійця і навіть улаштувала його на роботу на фабриці тестя. («Дай тільки Кларі волю, — казав тесть, — і скоро на фабриці працюватимуть самі шукачі скарбів»). Теща розповіла йому, який я страшенно чесний і шляхетний, яке в мене гарне спорядження, і Хосе, ще трохи повагавшись, врешті запропонував мені вирушити з ним у печеру. Ну хіба міг я відмовитись? Звичайно, я пообіцяв ризикнути життям задля тещі. Доведеться виконати колись свою обіцянку.
Навіть у столиці Еквадору — Кіто — орудують шукачі скарбів з ломами й заступами. Власне, це й не дивно. Історія Еквадору повна політичних переворотів. Визволення від іспанського панування коштувало крові і життя багатьох людей, а скільки ще потім було революцій! У такі неспокійні часи люди, звичайно, закопували свої гроші і цінності в землю або якось інакше ховали їх. А потім могло трапитись, що власник скарбу раптово вмирав, забираючи таємницю з собою в могилу.
Чимало таких скарбів згодом було знайдено. Величезне багатство одної з найвідоміших
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золото і анаконда», після закриття браузера.