Читати книгу - "Сонячна сага, Василь Павлович Бережний"

В його приглушеному голосi звучала ущиплива iронiя. Модеста ворухнулася, певне, хотiла встати, але не встигла. Враз її шию здушило лiктем, i в очах потемнiло. Отямилась посеред рубки на пiдлозi. Променевий пiстолет був у руцi Вайза.

- Ну, от зараз ми й розберемося... Не треба хвилюватися, я не вбивця...

Вiн стояв за кiлька крокiв вiд неї, розкарячивши ноги. Цiвка пiстолета виписувала в просторi криву.

Модеста поволi пiдвелася, провела долонею по обличчю.

- Манiяк.

- Прошу без образ. Я цiлком свiдомий своїх дiй. Злочин мусить бути покараний. Можете сiсти в крiсло.

- Перед нами таке цiкаве явище, - сказала Модеста, проходячи до пульта, - i замiсть того, щоб поринути в дослiдження...

- А навiщо, пробачте, цi дослiдження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й мiсяця життя? Увiйдемо в верхнi шари... та й спалахнемо.

- Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви...

- А що я?! - верескнув Вайз. - Усi нашi довголiтнi дослiдження пожере чуже сонце, а я ще буду поповнювати їх? Нонсенс!

- Справжнiй дослiдник працює до останнього подиху.

- Гучно сказано. А заради чого - до останнього подиху?

- Є речi самоочевиднi, Вайзе. Невситима жага знання - це треба розтлумачувати?

- Невситима жага... Красивi слова, та й тiльки. А яка користь?

- О, ви до всього прицiнюєтесь, навiть до емоцiй. Аж тепер менi зрозумiло, чому я вiдкинула вашi залицяння...

- Прозрiла, значить... Але це не стосується нашого розслiдування.

- Ви з глузду з'їхали, Вайзе, певне, страх смертi потьмарив вашу свiдомiсть. Iнакше б ви не влаштовували цiєї комедiї, а звернулися б до блоку пам'ятi.

- I що?

- А те, що ви б перевiрили, яку програму введено...

- Ще не було випадку, щоб електронiка спрацювала неправильно.

- Так, досi не було. Але як сталося...

- Неточнiсть у програмi - хiба не ясно?

- За точнiсть я ручуся. - Модеста кинула на нього вiдкритий, упевнений погляд. - Чуєте? Ручуся!

Вайз мимоволi знiтився, опустив очi.

- А якщо я її знайду?

- Тодi стрiляйте!

- Гаразд, так i буде.

Тримаючи зброю напоготовi, Вайз вiдступив до овального люка Обчислювального центру.

- Тiльки щоб того... без фокусiв! - гукнув до Модести. - Щоб не довелося випалювати цiєї заслонки.

- Я нiколи не принижуся до пiдлостi. Якщо я справдi допустилася такої жахливої помилки, то... Перевiряйте!

Модеста сiла до пульта i одразу ж поринула в роботу, їй хотiлось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчикiв температури, свiтностi, гравiтацiї, вивчити спектрограму - в касетi вже намотався грубий сувiй стрiчки.

Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася - вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, коли вона справдi помилилася? Хiба така можливiсть виключена? Шпигонув острах, i по всьому тiлу пройшла млосна хвиля. I не тому, що Вайз iшов до неї з пiстолетом у руцi i кожної митi мiг вистрiлити, - її жахнула сама думка про помилку...

Вайз був похмурий, губи стиснутi, очi опущенi долi - уникав її погляду.

- Ну, що? - вихопилося у неї.

Вайз мовчки поклав пiстолет на золотистий екран, зiтхнув:

- Нiчого. Все правильно. Прошу пробачення.

Обернувся й пiшов до виходу.

- Послухайте, Вайзе! - гукнула Модеста несподiвано радiсним голосом. Це сонце якесь дивне... Розумiєте, його атмосфера...

Та Вайз наче не чув. Зiгнувшись, протиснувся в люк, i важка плита закрила його постать.

"Ну, що ж, хай заспокоїться, вiдпочине в своєму гамаку, - подумала Модеста. - У нього нервове потрясiння..."

I вже вона пройнята спiвчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було iстеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли вiн заспокоїться, можна буде обмiркувати одержанi параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простiр перед кораблем. Чомусь зовсiм не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригiнальна ситуацiя: перед нею незвичайне свiтило, судячи з усього, воно не вкладається нi в яку класифiкацiю. Величезна глибина дуже розрiдженої атмосфери i непропорцiйно мала маса ядра. Це ж унiкальне явище в космосi!

Аналiзуючи данi за допомогою панельного комп'ютера та час вiд часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матерiал i зовсiм забула, що це величне, спокiйне свiтило - смертельна загроза для їхнього "Списа". Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандiозним явищем природи.

Вiдстань мiж "Списом" i сонцем скорочувалась на новi й новi мiльйони кiлометрiв, а ступiнь нагрiвання обшивки корабля не змiнювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в головi їй снувалися думки про Землю - рiдну голубу планету... Десь-то вона плине в глибинах космосу, шумлять на нiй вiтри, грають морськi хвилi, виспiвує трава. Модеста заплющила очi i все те уявила: воднi плеса, поля, лiси й гомiнкi мiста. Сон, казка, марення. Пригадала Мiжнародний ракетодром у Сахарi, немилосердно пряжило сонце... Чи й тепер стартують звiдти кораблi? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних рокiв, коли вони з нею блукали в Карпатах... Десять тисяч... Нi, це не вкладається у свiдомiсть, мозок вiдмовляється уявити, а формулу виводить, рiвняння розв'язує...

Раптом зазвучали позивнi!

Слухова галюцинацiя? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дiйсне,

Модеста принишкла.

- Пi-i... пi-i...

Якесь божевiлля. Модеста навiть очi заплющила.

Писк не втихав. Наче сюди, в космiчний корабель, залетiло пташеня та й квилить.

А може, це зустрiчний корабель?

Зиркнула на екран локатора - чисто. А iндикатор бортового радiо мигає!

- Пi-i... пi-i...

Нервовим порухом руки натиснула кнопку.

- Тут "Спис"... Прийом.

В горлi їй пересохло, голос тремтiв. Хiба ж сподiвалась почути людську мову? А почула:

- Патруль третього сектора. Хто ви?

Слова вимовлялися трохи iнакше, нiж вона знала, та змiст був зрозумiлий.

- Ой боже мiй... - мало не задихнулась Модеста. - Я... ми з Вайзом Омнiсiєнтом... Тут "Спис"...

- Який "Спис"?

- Корабель дальнього пошуку, класу "Праща"... Повертаючись