Читати книгу - "Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко"

Українці ніколи не були циніками, тому сьогоднішня «еротизація» нації через масову культуру чи то зі Сходу, чи то із Заходу є не лише антиполітичною та антиестетичною: вона — протиприродна.

Символом українського кохання завше була душа, точніше — серце. Тіло ж, на відміну від культур деяких інших народів, ніколи не було ідолом обожнювання. Тому марними будуть наші намагання віднайти яку-небудь Венеру українську в скульптурних формах або серед численних малярських праць.

Водночас сьогоднішній стан речей змушує нас повернутися до проблеми традиційного розуміння інтимного світу українства, його місця в національній і світовій культурі. Нині склалася така ситуація, коли з одного боку експансія маскультури, помножена на український правовий хаос, руйнує культурні цінності та етику людських взаємин, а з іншого — в суспільстві продовжує насаджуватися псевдо-українська культура, замішана на квазіпатріотичному грунті.

Дискутуючи про місце кохання-любові в українській літературі, згадаємо, що сучасники Володимира Винниченка звинувачували його в утворенні української «порнографічної школи». Разом із тим нині здебільшого нова культурна генерація робить закиди українському «провінційному» письменству за відсутність любовних романів і творів еротичного характеру. Розв'язка ж полягає в іншому: етнопсихологічні, соціокультурні традиції українства об'єктивно утримували тему інтимних стосунків від публічності. Недаремно специфіка інтимного світу українця вирізняється тим, що завжди відгороджувалася не лише на рівні інститутів від офіційного, державного (чужого світу), але й на рівні мови. Саме українська мова є однією з небагатьох (для прикладу, англійська та російська нівелюють цю відмінність), що на лексичному рівні вирізняє стосунки, взаємостосунки лише між людьми (приватна сфера), відносини та взаємовідносини між організаціями, державами, інституціями (офіційна сфера). Все це підсилене традиційно акцентованою почуттєвістю в характері українця.

Виходячи з цього, стає цілком очевидним, що наша література ніколи не була провінційною чи якоюсь там іншою — вона була власне українською, тобто відповідала своєму часові, потребам і традиціям українства.

Зображення кохання-любові традиційно передавало внутрішній світ українця, що гармоніював із природою та всесвітом. Фактично існувала певна система залежності понять у відтворенні даної тематики, а ключовими моментами тут були і є: серце - душа — кохання — любов.

Ця схема не штучно витворена. «Філософія серця», яку вперше обґрунтував Григорій Сковорода, згодом знайшла своє відображення у творчості Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Памфіла Юркевича та інших.

На думку Дмитра Чижевського, філософія серця — це специфічна українська риса. Він вважає, що до низки типових рис варто віднести також емоціоналізм, який виявляється у високій оцінці ролі почуття в житті. Переживання, емоції вважаються навіть шляхом пізнання (подібний підхід у Гоголя та Юркевича). Філософія серця має й дещо інший контекст: у людському душевному житті найбільша роль, ніж свідомим психічним переживанням, відведена їх основі - серцю. Це найглибша в людині «безодня», яка породжує і зумовлює собою. так би мовити, «поверхню» нашої психіки (за Григорієм Сковородою). З цим пов'язане і визнання того, що людина — це малий світ, «мікрокосмос», бо в сердечній глибині криється все, що є в цілому світі. Цей підхід закладав підвалини тлумачення ірраціонального, почуттєвого сенсу людських стосунків і визнавав виключно важливу етичну цінність кожної особистості.

Памфіл Юркевич також цій проблемі присвятив низку творів, зокрема роботу «Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого». Дослідник його творчості С.Ярмусь писав: «Специфічною українською рисою у філософії Юркевича було його настоювання на важливості почувань-емоцій. Тут можна зауважувати сліди неоплатонізму (елемент ідеї), а також партистики (елемент серця). Але ці елементи, як своєрідну екзистенціальну силу, завважується в українській мислі й етиці Княжої доби, зокрема в документах і літературних творах XI—XIII століть. Поняття про серце, як чисто філософський концепт, виступає в XVIIст. у творах українського мислителя Кирила Транквіліона Ставровецького. Більш дефінітивне філософічне поняття серцю надавав Г.Сковорода (1722—1794) — український філософ XVIIIст. Сковорода, як і Юркевич, ставив серце багато вище людської душі та духа і так вбачав у ньому самий центр людського життя — орган найвищого духовного значення».

У свою чергу Памфіл Юркевич стверджує, що саме «…розум править, кермує, панує, але серце породжує. Із глибини духа породжується любов».

Довший історичний період у літературних, філософських творах знаходимо обґрунтовані або несвідомо наведені приклади цього своєрідного кохання за серцем. Подібний семантичний ряд став традиційним не лише у філософії, айв літературі, поезії, фольклорі, а також простежується донині.

Абсолютну детермінованість серце — кохання бачимо у творчості більшості українських митців. Так, Микола Вороний у поетичному зверненні «Чи не досить?…» пише:

Василь Симоненко в одній зі своїх поетичних робіт стверджує:

Отже, кохання від серця або кохання за серцем — це така українська традиція, яку спостерігаємо і в історії, і в щоденному житті, яка попри нинішню небачену прагматизацію не втрачає здатності до виживання. Кохання від серця приречене на нове життя хоча б тому, що воно є невід'ємною частиною етнопсихології, ментальності українця, а ще й тому, що за легендою краса мусить завжди перемагати.

Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюся, що сам Бог називається любов'ю.