Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

стояли стенди з книжками. Великий дубовий письмовий стіл був завалений паперами. На стільцях, шафі, на підвіконні купами лежали газети та журнали. Кілька картин і зелений диван доповнювали обстановку кімнати. Вже десять років Завірюха товаришував з професором Верхаром, і за всі ці роки нічого не змінилося в його квартирі.

На шафі лежав невеличкий шкіряний чемодан з багатьма наклейками закордонних готелів. Глянувши на нього, капітан усміхнувся — згадав, як почалась їхня дружба. Саме цей чемодан колись украли у професора в поїзді Варшава—Париж. Це й привело Верхара до міліції, де він уперше зустрівся з Завірюхою. Капітан ще раз усміхнувся, пригадавши подив і майже забобонний жах професора, коли, вислухавши скаргу, Завірюха одчинив сейф і, вказуючи на чемодан, який там лежав, запитав, чи це не про нього йдеться.

— Та ви — чарівник! — вигукнув тоді Верхар.

— Ні, я не чарівник. Просто вам повезло, професоре, і Саме з цим чемоданом сьогодні вночі спіймали злодія, якого ми давно шукаємо… Ваш чемодан явно не приніс йому щастя.

Зате приніс їм обом. Вони познайомилися, а згодом і подружили, почали зустрічатися, відвідувати один одного дома. Дружина Завірюхи теж полюбила цього самотнього, з сивіючою борідкою чоловіка, який умів говорити про надзвичайно складні і заплутані людські справи так просто, ніби він із своєї квартири на п’ятому поверсі краще бачив і людей, і ті пружини, що керують їхніми вчинками.

— Ось і кава… Твоя улюблена, з вершками… — сказав професор, несучи на пластмасовому підносі дві чашки та кофейник. Тор блимнув оком на свого хазяїна і легенько стукнув хвостом об підлогу.

— Ну, Тор, тікай звідси, — гукнув на нього Верхар, — дозволь капітанові сісти до столика…

Собака неохоче підвівся, одійшов на півметра і знову ліг.

— Тор дуже швидко старіє, — похитав головою професор, — стає дедалі неповоротким і лінивим…

— Е-е, обгодовуєш його, собаці просто хочеться спати…

— То само собою, але десять років таки позначилися на ньому. Пам’ятаєш, який він був забавний, коли в 1948 році ти приніс мені його на іменини? Вип’єш до кави чарку “Мандаринового”?

Завірюха мовчки стежив, як професор наливав у маленькі чарочки чудовий лікер. Минулі десять років позначились і на ньому. Професор постарів. У борідці і на скронях стало більше сивих ниточок. Тільки погляд лишився той самий — гострий, бистрий, щомиті готовий спалахнути саркастичними іскорками. “Чи набагато він старіший за мене? — подумав капітан. — Років на п’ятнадцять…”

Дивною була ця дружба психолога і “поліцейського”, як називав себе жартома Завірюха. їх розділяло все: вік, освіта, професія. Але обидва трималися разом, і коли, бувало, тиждень—другий не зустрічалися — їм чогось не вистачало.

— Скажи мені, — обізвався капітан, ведучи свою думку, — що нас, власне, єднає? Що ти, професор і науковець, знаходиш у товаристві поліцейського — “глини”, як нас називають злочинці?

Верхар підвів уже сивуваті брови, глянув на світло через апельсинову чарку і усміхнувся в вуса:

— Браво! Ти стаєш психологом. Це й є перший доказ того, що ти не звичайна “глина”. А втім, ти ніколи не грішив надмірною скромністю. Звідки ж тоді оця назва — “поліцейський” — в устах талановитого слідчого?

— Але ти не відповідаєш на запитання, професоре! Ухиляєшся від зізнань… — зауважив капітан, ковтнувши лікеру.

Верхар знову посміхнувся, дрібна сітка зморщок біля очей, закритих окулярами в роговій оправі, надала його обличчю добродушного і трохи іронічного виразу.

— Підозрюваний має право відмовитись од зізнань. Ти сам мене вчив… Ну, а якщо говорити серйозно, то, на мій погляд, наша дружба ґрунтується на тому, що ми доповнюємо один одного. Я, мені здається, вводжу тебе в ширший світ, даю тобі трохи життєвих і наукових узагальнень. З тобою в мою самотність вливається хвиля живих, справжніх людських справ, ти розповідаєш мені про заплутані людські долі і трагедії, які повинні цікавити кожного психолога.

Капітан любив, коли Верхар говорив про свою улюблену працю. Завірюха завжди мовчки слухав професора, але сьогодні вдруге повернувся до питання, яке виникло на початку розмови:

— І це все, що породило нашу дружбу?

— Звичайно, ні. Є п’є причини чисто емоціонального характеру. Напевно, ми подобаємось один одному, відчуваємо взаємну симпатію. Але ідо це на тебе сьогодні найшло? Ти що, хочеш, щоб я тобі освідчився? Чого так уперто аналізуєш нашу дружбу? Пий краще каву, бо прохолоне зовсім.

Професор Верхар не любив говорити про свої почуття. Ніколи не скаржився на самітність, хоч, мабуть, саме через неї він прив’язався до капітана. Якщо розмова торкалася цих питань, професор ставав різким, злосливим і швидко переходив на інше. Завірюха не здивувався, коли так трапилось і цього разу.

— Над чим тепер працюєш? — запитав Верхар, доливаючи собі кави. І одразу ж додав: — Звичайно, якщо це не таємниця…

— Ні, не таємниця. Навіть хочу з тобою порадитись. Бачиш, я займаюся справою, яку назвали криптонімом “Веста”. Вона майже закінчена, принаймні теоретично, тому я можу говорити про неї, але все-таки покладаюся на твоє вміння берегти таємницю.

— Цікавий криптонім, — усміхнувся Верхар. — “Веста” — це друге ім’я римської богині Гестії, покровительки домашнього затишку. Невже йдеться про крадіжку якихось старовинних речей?

Тепер засміявся Завірюха.

— Ручаюсь, що офіцер міліції, який назвав справу цим античним ім’ям, не мав на увазі достойної богині. Навряд, щоб він взагалі що-небудь чув про неї.

— А звідки ж узялася “Веста”?

— Це назва пістолета іспанського виробництва. “Веста”, калібр 7,65.

Професор витягнув губи трубкою і розуміюче кивнув головою.

— Ага, значить вбивство?

Капітан розвів руками і підвівся. Тор підняв голову, сонно стежачи за його рухами.

— Спочатку я розкажу тобі про висновки, до яких дійшов офіцері що вів перше слідство. Ні, насамперед ©пишу саму подію. Хоч, власне, тут треба говорити про