Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

Початок цьому, власне, поклав вересневий Parteitag[4] у коричневому місті Нюрнберзі. Вже тоді соціалісти в прикордонних районах почали побоюватись за своє життя або принаймні, щоб були цілі руки-ноги, бо колишні сутички з нацистами перетворилися на справжню різанину з двох причин. Однією з них було те, що органи безпеки республіки, котрі досі хоча б про людське око вживали заходів проти бешкетників, зненацька зайняли нейтральну позицію. Так начебто ліві зовсім не боролися за республіку і були простим непорозумінням між двома німецькими партіями, до яких органам безпеки немає діла. Правда, пізніше виявилось, що то була не просто індиферентність, а нова, небезпечна, ба навіть катастрофічна політика республіки. Щось на зразок політики невтручання в Іспанії, яка допомогла генералові Франко перемогти республіканців.

Другою причиною було те, що генлейнівці в районі Карлових Вар під час розправи з противниками вдавалися тепер до нових, брутальніших методів. Вдираючись на збори, вони згідно з детально розробленою тактикою розганяли президію і на всі боки молотили присутніх по чім попало, і не лише дубцями та гумовими палицями, як досі, а й хапалися за ножі. Було очевидно, що цих нових методів боротьби тутешніх нацистів навчив хтось проінструктований у рейху, що він створив тут міцний ударний загін і озброїв його. Ніхто з демократичного табору не знав, як ім'я цієї людини, але, певна річ, багато хто бачив і міг змалювати її зовнішність. Це був високий на зріст чоловік років тридцяти, обличчя в нього було якесь незвичайне, ніби погано позшиване після не зовсім вдалої пластичної операції. Виявилося, що він уже не раз застосовував вогнепальну зброю і ніколи не розлучається з великим сталевим ножем. Внаслідок цього демократичний табір, і так не дуже численний у цьому місті торговців, шовіністів та дрібних і великих капіталістів, до того ж охоплюваний дедалі більшим божевіллям, яке панувало в рейху, тим незрозумілим, жорстоким та брутальним фанатизмом, що паралізує всяку здатність мислити, — незабаром розпався зовсім. У місті, зокрема на околицях, заворушилися підозрілі людці, яких називали «орднерами»[5] почалося_ бойкотування єврейських підприємств.

Коли Тикача перевели в Карлові Вари на посаду начальника відділу безпеки, так званої «четвірки», цей процес, власне, уже закінчився. У місті дев'ятеро з десяти жителів носили значок генлейнівської партії, власники будинків, багаті ремісники, торговці та дрібні підприємці охоче відвідували кав'ярню «Wachtmeister»,[6] а також партійні збори та гуляння. Робітники — їх тут було небагато — похмуро мовчали, власники ресторанів викреслювали з меню чеські назви страв, останні чеські вивіски над крамницями зникли.

Коли Тикач поскаржився директорові поліції Кршікаві, що він почуває себе тут не лише як у чужому, а й як у ворожому місті, то справжній поліцейський дипломат, якого Прага призначила сюди саме за ці його якості, знизав плечима й сказав: «Дорогий колего, адже ви, як і я, дістали, певно, інструкцію з міністерства внутрішніх справ?» А коли Тикач притакнув, додав: «Отож-бо…» — і тепло з ним попрощався. Так ніби його зовсім не цікавив похмурий та небезпечний вигляд міста.

Цю інструкцію Тикач добре вивчив, але йому не хотілося вірити, що він і справді повинен нею керуватися. В ній говорилося, що республіка зазнає сьогодні делікатної еволюції, що державні органи повинні уникати всього, що могло б викликати невдоволення в Берліні, що хоча Гітлер не проголосив іще офіційно про захист тутешніх німецьких одноплемінників, але напевно скоро це зробить. Він, безперечно, вважає ЧСР ворожою державою, але можна сподіватись, що змінить цю точку зору, якщо в нас не переслідуватиметься група, яка відверто підтримує його погляди, тобто Sudetendeutschepartei.[7] А оскільки керівні органи цієї партії, з якими Прага домовляється про відповідний modus vivendi,[8] перебувають у Карлових Варах, то всім державним установам карловарського району пропонується утримуватись від дій, які могли б роздратувати цю партію.

Інструкцією, певно, й пояснювалось те, чому органи безпеки не посміли вжити ніяких заходів, коли генлейнівці почали фізично знищувати своїх противників. Тикач прийшов у поліцію інтелігентним унтер-офіцером, що залишився служити надстроково, і поняття дисципліни було для нього органічним. Коли він побачив, який загрозливий і похмурий вигляд має місто, і коли познайомився з інструкцією, чеський патріот у ньому так і скипів, але інструкція внесла повне заспокоєння. «Я лише поліцейський, — сказав він собі,— і то без середньої освіти, а політику робить моє начальство. Відповідальність лежить на них, а не на мені». І Тикач навчився тамувати свій гнів та механічно виконувати свої обов'язки, які, на щастя, мали небагато спільного з політикою.

За такої ситуації і зустрівся він з Карлом Пальмером у ліску поблизу Доубі. Герой Пальмер — герой, бо він був одним із семи робітників Мозерівського скляного заводу в Дворах, які ходили без генлейнівського значка й були членами Комуністичної партії, і за це його не раз уже нещадно били по дорозі додому, — сказав, що має його про щось попередити. Той тип, той недолюдок, який знищив усі республіканські організації й доклав чималих зусиль, щоб перетворити місто на нацистське кубло, з'явився знову. Пальмер бачив його у неділю ввечері, коли повертався з прогулянки. Він сидів на лавочці з Віртером, напевне, вони про щось домовлялися. На думку Пальмера, йшлося вже не про те, щоб знову чинити розбій, бо тепер, восени 1937 року, вже нема чого громити. Але оскільки відомо, що той бандит живе в Німеччині, то приїхав він сюди, мабуть, за чимсь дуже важливим, і це щось безпосередньо стосується Віртера. Пальмер знав Віртера мало і вважав його не вельми щирим генлейнівцем, але оскільки той тип не полінувався приїхати до нього аж з Німеччини, то він подумав, що слід звернути на це увагу Тикача.

З дальшої розмови Тикач довідався дещо про Ганса Віртера. Досі він знав лише, що той ніде не працює, вештається по кав'ярнях і що років чотири тому він був компаньйоном якогось Вілема Кодета,