Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Свого безталанного сина.
Хотів би я вільною бачить тебе,
Але не судилося теє…
Далеко тепер на чужих берегах
Поляжу за діло святеє».
Так мовив Роберт, і подався він геть
На берег убогий ірландський,-
Він думав повік не вертатися знов
У край безталанний шотландський.
В Ірландію мався прибуть корабель,
Що лицарів віз в Палестину,
На ньому од’їхати хтів і Роберт
У тую далеку чужину.
Укупі з одважним лицарством бажав
Піти у хрестовім поході,
Щоб ділу святому останнім життям
І силою стати в пригоді.
III
На безлюдному березі моря
Одинока хатина стоїть,
В тій хатині рибальській убогій
Збройний лицар самотній сидить.
То Роберт. Він в вікно поглядає,
Чи не мріють оті кораблі,
Що везуть хрестоносців одважних
На війну до святої землі.
Ні, не видко нічого на морі,
Не біліють вітрила ясні.
Грає вільне широкеє море,
Гомонять його хвилі гучні.
Та Робертові сумно дивитись
На те море веселе, буйне,
Як згадає він рідну країну,
Затремтить його серце сумне.
І Роберт, од вікна одступивши,
Ліг на лаву і погляд підвів
На потріскану стелю; на стелі
Павутиння павук собі плів.
І знічев’я Роберт задивився
На роботу того павука;
Лицар бачив, як прялась помалу
Тая нитка тендітна, тонка,
Як павук по тій нитці спускався,
Розколихувавсь потім на ній,
Щоб її до стіни причепити,
Далі невід розкинути свій.
Що гойднеться, то нитка й порветься,
І додолу павук упаде,
Але зараз же злазить угору
І нову собі нитку пряде.
Так шість раз той павук обривався,
І шість раз він на стелю злізав,
Але всьоме таки удержався
Й до стіни свою нитку прип’яв.
Тут Роберт раптом скочив на ноги,
Ухопив свою зброю до рук
І гукнув: «Та невже таки лицар
Менше має снаги, ніж павук!?»
IV
Ой то ж не сокіл винозір
Злетів з гори в долину,-
То прилетів юнак Роберт
У рідную країну.
Він на коневі воронім
По краю пробігає,
В останній раз шотландський люд
До бою він скликає:
«До зброї всі! Чи ще живе
Міцна одвага ваша?
За волю згинуть ми клялись,
А де ж присяга наша?
Хто волі ще не відцуравсь,
Нехай іде до бою!
Хто пам’ята про славу й честь,-
До зброї! хто за мною?»
Не згас, не згас шотландський дух,
Шотландія повстане!
У сьомий раз, як в перший раз,
Зібралися селяне.
Король Едвард не сподівавсь
Шотландського повстання,
Його лицарство розійшлось
Уже на спочивання.
Зосталась тільки поки що
Мала частина війська,
Безпечна й смілива була
Залога та англійська.
Все розмовляють вояки,
Які з війни достатки,
Які в Шотландії король
Збиратиме податки.
Серед англійських вояків
Сидять пани шотландські;
Тепер король їм знов вернув
Права й маєтки панські.
Тож завтра кожний з них піде
До рідної оселі,-
Чого ж сидять вони такі
Смутні та невеселі?
Того, що душу їм гризе
І сором, і досада,-
Здається їм, що все кругом
Гукає: «Зрада, зрада!..»
Англійські ж лицарі собі
Пісень гучних співають,
І так бадьоро на списах
Їх короговки мають.
Селяни тихо підійшли
До війська за горою,
З’явились, наче з-під землі,
І вдарили до бою.
Все зашуміло, загуло,
Мов буря-хуртовина,
Роберт літа на воронім,
Неначе громовина.
Ох, лютий бій, останній бій,-
Щаслив, хто переможе!..
Англійці в розпачі, кричать:
«Рятуй нас, милий боже!»
До них з границі поспіша
Від короля підмога,
Її стріча шотландський крик:
«Ні, наша перемога!»
Підмога сильна надійшла,
Але шкода - вже пізно!
Женуть шотландці ворогів,
Гукають вслід їм грізно:
«Не доведеться більше вам
Ламать чужої волі!
Коли життя вам дороге,-
Кладіте зброю долі!»
Шотландське військо зайняло
Англійців під горою,
Нема рятунку їм, нема,-
Складають долі зброю.
Тоді з громади виступа
Роберт і промовляє:
«Отак тепер шотландський люд
Англійцям об’являє:
Наш край віддавна вільний був,
Таким повік він буде;
Ви бачили, як прав своїх
Боронять наші люде.
Збира хай в Англії Едвард
Податки й десятини,
А всяк шотландець - вільний пан
Своєї батьківщини.
Селянам нашим байдуже
Про ласку й нагороди,
Вони не підуть з королем
За лицарством в походи.
Тепер я вашу зброю всю
У закладі лишаю,
А вас додому відпущу
По братньому звичаю.
Ідіть Едвардові скажіть,
Як чули по сій мові.
Коли не згодиться на мир,-
Ми знов у бій готові».
Англійці мовчки одійшли
Без корогов, без зброї;
Без радощів пішли вони
Геть до землі рідної.
І як в долину вже зійшли,
Оглянулись на гору,
Роберта вгледіли вони
Серед сільського збору.
Укрита людом там була
Уся гора зелена,
А вище всіх стояв Роберт,
У ніг його знамена.
Лежала й зброя вся ота,
Що на війні забрали,
Шотландська зброя й корогви
Навколо нього сяли.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми, Леся Українка», після закриття браузера.