Читати книгу - "Пригоди маленького Мобіка, Народні"

Раптом Мобік побачив, що до нього наближається велика та страшна рибина. Це був Короп. Колись давно, ще маленьким, хлопчаки зловили його у річці за містом та випустили тут. Жив він самотньо. Та й з їжею було сутужно – важко в озерці знайти щось їстівне. Аж ось бачить, що падає на дно щось плескате, наче півскибки хліба, що йому часом кидали перехожі. Короп, не роздумуючи довго, проковтнув його.

Так Мобік опинився у темному та тісному череві Коропа. Телефончик дуже злякався. Але опанувавши себе, почав метикувати, як йому вибратися з біди. Спочатку він по черзі натискав усі кнопочки на жупанчику. З черева рибини залунали пісеньки та мелодії, але це не допомагало. Тоді натиснув Мобік ще одну кнопочку – і дядька Коропа почало раптом трясти, немов під час пропасниці. Це Мобік увімкнув дзвінок з вібрацією. Короп дуже налякався, що заметушився і давай гасати по озерці.

А на березі озерця саме сидів рибалка. Він ніколи нічого тут ще не упіймав, бо яка ж у парковому озері може бути риба. Аж раптом поплавець застрибав, вудка засмикалася, та так сильно, що зажурений рибалка аж підстрибнув. Це Короп з відчаю проковтнув червячка, якого завжди з обережності оминав, та й начепився на гачок. Зрадів рибалка, витягнувши такий улов на берег. Та коли приніс додому і почав чистити Коропа, зрадів ще більше. У череві рибини він знайшов новенький і зовсім непошкоджений телефончик – маленького Мобіка.

Так у Мобіка з’явився господар.

Новий господар виявився дуже неохайним. Та й до Мобіка ставився абияк. То у діряву кишеню його закине, то забуде десь. Ночував Мобік тепер на тумбочці, біля ліжка господаря. Він повинен був дуже раненько вставати. Але Мобік надто любив свою роботу, щоби звертати увагу на всілякі прикрощі. Удень були інші клопоти. Треба було по кілька разів нагадувати господарю про різні невідкладні справи. Але найцікавіше було тоді, коли господар умощувався на дивані та починав грати якусь гру. Отоді Мобік веселився.

Та все ж думка про дідуся не покидала його. Повернувся б тепер до нього, та невідомо як це зробити. Він навіть адреси крамнички старожитностей не знав. Та й господаря не міг просто так залишити. Засумував Мобік.

Але одного чудового дня господар подався у великий магазин, що називався супермаркетом і де продавали геть усе на світі. Мобік раптом побачив у одній вітрині, біля якої вони зупинились, дуже подібних на нього телефончиків.

”От мені б до них! Цікаво, мабуть, отак гуртом тут жити, весело. Скільки б я у них дізнався цікавого, а може, вони б підказали мені як знайти дідуся?”

Тільки встиг про це подумати, як у кишеньку, з якої він визирав, поклали новенький, блискучий телефончик.

– Ой, ти хто? – запитав Мобік.

– Я – новий телефончик. Мене твій господар щойно купив. Ми тепер удвох будемо у нього працювати, – чемно відповів сусіда.

Розповів Мобік новачку свою історію. І сусідові стало шкода друга:

– Ти можеш відправлятись на пошуки дідуся, а я з роботою і сам справлюсь.

– Спасибі, друже! – подякував Мобік.

„Невже тепер я зможу відшукати свого дідуся і жити таким же веселим та хорошим життям, як раніше?” – мріяв телефончик. І, дочекавшись слушної нагоди, Мобік вистрибнув із кишені. Боляче вдарившись об тверду підлогу, він закотився під прилавок. Пересвідчившись, що він живий-здоровий, Мобік попрямував до великих вітрин з маленькими телефончиками, такими ж, як він сам.

– Дивіться, дивіться, новачок! – зашепотіли між собою телефончики на вітрині, щойно Мобік опинився поруч них на полиці.

– Такий самий, як і ми, тільки звідкіля він тут узявся?

– Егей, новачок! Ти звідкіля до нас потрапив? І хто ти такий, як тебе звуть? – запитав найдорожчий серед телефончиків. Це був красунчик останньої моделі, який виконував усі можливі завдання. А чого тільки вартували яскраві картинки-заставки, найцікавіші ігри та стільки усяких голосочків, якими він співав, що й не злічити.

– Здрастуйте. Мене звуть Мобік, – проявляв чемність новачок.

– А звідкіля ти? Може, також шукаєш господаря, у якого будеш працювати?

– Ні, я шукаю дідуся, від якого утік, щоби помандрувати.

– А хіба ти не знаєш своєї адреси?

– У тому то й біда. Коли я жив у крамничці старожитностей, то не знав, що це місто таке велике. Я гадав, що є лише моя крамничка з дідусем та ще парк, який я бачив крізь вітрину. От і все. А коли я почав мандрувати, то й заблукав, і адреси у дідуся-Телефончика не спитав. Допоможіть мені, будь ласка.

– Не хвилюйся, – сказав красень-телефон. – Ми щось придумаємо.

І телефончики почали між собою перешіптуватися. А через кілька хвилин до Мобіка поважно підійшла кумедна штукенція, що була із родини телефончиків-„жабок”.

– Ось подивись. Тут у мене є карта всього нашого міста. Шукай свою крамничку.

І Мобік з цікавістю зазирнув у карту.

– Ой! Знайшов! – радісно вигукнув він. – Он мій магазинчик на околиці міста, а біля нього парк у якому я гуляв, та ще й озеро. Спасибі тобі, Жабко! Тепер я знайду дідуся і вже ніколи не втечу від нього, а ще обов’язково запам’ятаю свою адресу!

– Але ж це так далеко від нашого супермаркета. Як же ти туди доберешся?

– Я про це й не подумав, – знову засумував Мобік.

– Нічого, завтра щось зметикуємо, – заспокоював його красень-телефон. – А зараз іди відпочивай. Покупців уже сьогодні не буде, та й магазин от-от зачиниться.

Мобік, який уже переконався, що нові друзі і справді можуть йому допомогти, побрів спочивати. Снився йому тої ночі парк, дядько Короп і дідусь, за яким він тепер дуже сумував.

Наступного ранку Мобік прокинувся від галасу, що зчинили біля їхньої вітрини дітлахи. Вони стрибали, кричали та показували пальчиками на маленькі телефончики.

– Ой, дивись, дивись! Які гарні! Які маленькі! – кричали вони. – А я отакого хочу! А я цього!

Батьки, що стояли поруч, лише посміхались.

Мобік, ще як слід не прокинувшись, сидів собі на полиці та спостерігав за ними. Але раптом він побачив щось дуже знайоме. До вітрини підійшов хлопчина з мамою. Добре придивившись, Мобік упізнав у ньому того самого хлопчика, до якого він колись застрибнув у рюкзачок, щоби вибратись на вулицю.

Куди й подівся сон. „Так, це той самий хлопчик! Він, мабуть, знову зайде у крамничку. Хлопець знає туди дорогу!” І, довго не роздумуючи,