Читати книгу - "Подорож собаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ма, – благала вона. – Ма Бабуня. Ма.
Коли вона промовляла це, Ганна підіймала й цілувала її, а тоді відносила на вершину сходів, щоб зробити все спочатку.
Удовольнившись тим, що вони в безпеці, я пішов на своє улюблене місце у вітальні, покружляв і, зітхаючи, влігся. За кілька хвилин до мене підійшла Клеріті, тягнучи за собою ковдру. У неї в роті було щось, що вона жувала, та ніколи не ковтала.
– Длузку, – сказала дівчинка.
Вона опустилася на всі чотири й так проповзла останні кілька футів до мене, а тоді згорнулась у мене під боком калачиком, натягнувши на себе ковдру крихітними рученятами. Я понюхав її голову – ніхто в цілому світі не пахнув так, як Клеріті. Її запах сповнив мене теплого почуття, від якого хилило в сон.
Ми ще спали, коли я почув, як відчиняються двері з дротяною сіткою й до кімнати входить Ґлорія.
– О Клеріті! – сказала вона.
Я сонно розплющив очі, а Ґлорія нахилилася й ривком підняла дівчинку звідти, де вона спала. Місце, де Клеріті щойно тулилася до мене, здавалося дивно холодним і порожнім без неї.
З кухні увійшла Ганна.
– Я печу коржики, – сказала вона.
Я підвівся на лапи, адже це слово знав. Махаючи хвостом, підійшов обнюхати Ганнині руки, що пахли чимось солодким.
– Дитина спала впритул до собаки, – сказала Ґлорія.
Слово «собака», як завжди, прозвучало так, наче я розізлив її. Я гадав, чи це означає, що коржиків не буде.
– Саме так, – сказала Ганна. – Клеріті пригорнулася просто до нього.
– Я лише хотіла б, аби моя дитина не спала поряд із собакою. Якщо Дружко перевернеться, він може розчавити Клеріті.
Я стежив за Ганною, сподіваючись якої підказки – чому зараз згадали моє ім’я. Жінка приклала руку до рота.
– Я… гаразд, звісно. Я подбаю, щоб цього не сталося знову.
Клеріті ще спала, прихилившись своєю маленькою голівкою до плеча Ґлорії. Та передала дитину Ганні й із зітханням сіла за кухонний стіл.
– Є охолоджений чай? – спитала вона.
– Зараз зроблю тобі.
Тримаючи дитину, Ганна підійшла до кухонної поверхні. Вона виклала речі на стіл, проте я не бачив ніяких коржиків, хоч явно відчував у повітрі їхній запах, солодкий і теплий. Я покірно сидів і чекав.
– Я просто гадаю, було б краще, щоб на час нашого з Клеріті приїзду в гості собака лишався у дворі, – сказала Ґлорія.
Вона відсьорбнула напій, а Ганна тим часом підсіла до неї за стіл. Клеріті заворушилася, і Ганна погладила її.
– О, цього я зробити не можу.
Я зі стогоном улігся, гадаючи, чому люди завжди так роблять: говорять про коржики, але жодного не дають собаці, який на них заслуговує.
– Дружко – частина родини, – сказала Ганна.
Я сонно підняв голову, подивившись на господиню, але коржиків усе одно не було.
– Я коли-небудь розповідала тобі, як він звів нас з Ітаном разом?
На слові «Ітан» я завмер. Це ім’я все рідше й рідше лунало в цьому будинку, проте я не міг чути, як його вимовляють, і не згадувати при цьому його запах чи дотик руки до мого хутра.
– Собака звів вас разом? – перепитала Ґлорія.
– Ми з Ітаном були знайомі з дитинства. У старших класах закохані, але після пожежі – ти ж знаєш про пожежу, яка скалічила йому ногу?
– Може, ваш син згадував, не знаю. Здебільшого Генрі говорив лише про себе. Ви ж знаєте, які вони, чоловіки.
– Гаразд, після пожежі Ітан… щось темне володіло ним ізсередини, а я була недостатньо доросла, тобто недостатньо зріла, щоб допомогти йому впоратися з цим.
Я відчув щось схоже на смуток у Ганниному голосі та зрозумів, що потрібен їй. Будучи досі під столом, я підійшов і поклав голову їй на коліна. Вона м’яко погладила моє хутро. Босі ніжки Клеріті звисали просто наді мною.
– Ітан тоді теж мав собаку, чудового золотистого ретривера на ім’я Бейлі. То був його пес-чудак.
Я замахав хвостом, почувши ім’я Бейлі та слово «чудак». Щоразу, як Ітан називав мене чудаком, він робив це з любов’ю, обіймав мене, а я цілував його в обличчя. Цієї миті я тужив за Ітаном так сильно, як не тужив давно, і відчував, що Ганна теж сумує за ним. Я поцілував руку, що гладила мене, і Ганна опустила очі й усміхнулася до моєї голови на своїх колінах.
– Ти теж хороший собака, Дружку, – сказала жінка.
Я трохи енергійніше замахав хвостом, почувши, як мене назвали хорошим собакою. Цілком імовірно було, що зрештою вся ця розмова скінчиться коржиками.
– Хай там як, ми пішли різними шляхами. Я зустріла Метью, ми одружилися, і в мене народилися Речел, і Сінді, і, звісно, Генрі.
Ґлорія тихо хмикнула, але я на неї не дивився. Ганна продовжувала гладити мене по голові, і я не хотів, щоб вона зупинялася.
– Коли помер Метью, я зрозуміла, що сумую за дітьми, і переїхала назад до міста. І одного дня, коли Дружку був, мабуть, рік, він гуляв у собачому парку і йшов за Речел до дому. У нього на нашийнику був жетон, і коли я глянула на нього… що ж, була неабияк здивована, побачивши там ім’я Ітана. А як здивувався Ітан, коли я зателефонувала йому! Я думала про те, щоб заїхати побачитися з ним, та, мабуть, ніколи б на це не зважилася. Дурість, але між нами все недобре скінчилося, і, хоч це було давно, я відчувала… не знаю, соромилася, мабуть.
– Знайшли кому розповідати про тяжкі розриви. У мене їх безліч було, це точно, – фиркнула Ґлорія.
– Так, не сумніваюся, – промовила Ганна. Вона подивилася вниз на свої коліна й усміхнулася мені. – Коли по всіх тих роках я побачила Ітана, це було так, наче ми ніколи не розлучалися. Нам було призначено бути разом. Дітям я, звісно, не стала б цього казати, але Ітан завжди був моїм єдиним, моєю спорідненою душею. І все ж, якби не Дружко, ми могли б ніколи більше не зустрітися.
Мені подобалося чути, як моє та Ітанове імена промовляють уголос, і я відчував Ганнині любов і смуток, коли вона всміхалася мені.
– Ой, поглянь, котра година, – раптом сказала Ганна.
Вона встала й передала Клеріті Ґлорії. Маля ворухнулося, тицьнувши крихітним кулачком у повітря, і позіхнуло. Зі стукотом з гарячої духовки з’явилися коржики, і хвилею розійшовся смачний запах, але Ганна жодного мені не дала.
Для мене відчувати коржики в такій звабливій близькості до власного носа й не отримати смачненького було величезною трагедією цього дня.
– Я піду десь на півтори години, – сказала Ганна Ґлорії.
Жінка потяглася рукою туди, де зберігала іграшки під назвою «ключі», і почувся металічний дзенькіт, який у мене був пов’язаний з їздою в машині. Я пильно стежив, розриваючись між бажаннями покататися й лишитися біля коржиків.
– Ти залишишся тут, Дружку, – сказала Ганна. – О, до речі, Ґлоріє, тримай двері до льоху зачиненими. Клеріті полюбляє лазити вниз усіма сходами, що знайде, а я мусила покласти там, унизу, щурячу отруту.
– Щури? Тут є щури? – різко спитала Ґлорія.
Клеріті вже повністю прокинулася й борсалася в материних руках.
– Так. Це ферма. Часом у нас трапляються щури. Усе гаразд, Ґлоріє. Просто тримай двері зачиненими.
Я відчув легкий гнів у Ганниному голосі й тривожно спостерігав за нею, чекаючи підказок про те, що відбувається. Однак, як зазвичай у таких випадках, зауважені мною сильні емоції
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож собаки», після закриття браузера.