Читати книгу - "Канни і виноград, Олег Федорович Чорногуз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Майор Ситорчук давно чув про відому бібліотеку професора Шлапаківського. Адже це була чи не єдина книгозбірня, якщо не в усьому світі, то принаймні в республіці. Доводилося чувати Ситорчукові й відгуки про неї з боку літераторів. Більшість була в захопленні. Проте зараз його цікавило інше. Й коли старий нарешті скінчив розповідати про свої гімназичні роки, майор, зрозумівши, що розповіді не буде кінця, чемно перебив:
– Пробачте, Арнольде Івановичу… А чи не працювали ви коли-небудь у фінансових органах?
– А чому це вас цікавить? – насторожився професор.
– Бачите, – тоскно смокчучи порожній косівський мундштук, сказав майор, – нам відомо, що свого часу за бездоганну службу в Азовсько-Дністровському банку вас було премійовано...
– Було, було, – кивнув цапиною борідкою професор. – У молодості, коли я був такий же стрункий і гарний, як ви, молодий чоловіче, я справді працював у цьому банку інкасатором. Незважаючи на той неспокійний час, мене, уявіть собі, жодного разу не було пограбовано. Й коли я вже переходив на наукову роботу, дирекція банку вручила мені іменний інкасаторський мішок з чистої парусини за номером 3645/888.
Професор несподівано молодо підвівся і гукнув у прочинені двері:
– Парфушо! А принеси-но мій іменний мішок!
Парфенона Микитівна в білосніжному мохеровому халаті й уже без бігуді впливла до кабінету.
– Нолику, – сказала вона, кладучи унизану перснями руку на плече Арнольда Івановича, й кинула звабливий погляд на їжакуватий майорів чубчик. – Нолику, ти ж повернувся без нього.
– Хіба? – схвильовано глянув Арнольд Іванович на дружину.
– Звичайно. Ти ж іще мав щось принести...
– Гм.. Де ж тоді він міг подітися?
Майор підвівся з крісла.
– Шкода, звичайно. А чи не бачили ви годину тому на східцях сержанта Квочку? – несподівано запитав він, намагаючись уловити вираз професорових очей.
– Ні, – ледь-ледь повагавшись, спокійно відповів професор. – Ніякого сержанта я сьогодні не бачив.
Цієї миті пролунав телефонний дзвінок. Парфенона Микитівна взяла слухавку. Обличчя її поступово блідло...
– Нолику, яке золото? – розгублено перепитала вона.
Майор Ситорчук кішкою стрибнув до телефону.
– Книги в нас, – почув він останні слова. Й відразу слухавка замовкла. Але натреноване майорове вухо вловило й інше: на фоні тих слів прозвучало виразне: «Ну, шановний, тепер тобі амба!» – і ляснув постріл, а за ним пролунав дикий, нелюдський зойк.
Майор прожогом кинувся до виходу.
Загадковий пацієнт
Поранений важко підняв забинтовану голову.
– Пити, – прошепотів пересохлими устами.
– Сестро, – наказав лікар. – Води не давати. Змочіть йому губи ваткою. І почекаємо професора.
У цей час на порозі виріс Арнольд Іванович Шлапаківський. Кинувши короткий погляд на забинтовану голову пораненого, що скидалася на величезний тюрбан турецького падишаха, запитав:
– Що з хворим?
– Рідкісний випадок, професоре, – відповів ведучий лікар палати.
– Розбинтуйте.
Коли з хворого зняли бинти, професор побачив посеред його чола велетенську, схожу на електролампочку в 250 ватт, ультрамаринову гулю.
– Звідки це в нього? – спитав професор.
– Не каже, – відповів лікар. – Коли його вчора привезли...
Але професор уже не чув: повз вікна палати промайнули знайомий кашкет майора Ситорчука й руді вуса сержанта Квочки...
Обірвана розмова
– Арнольде Івановичу, – заходячи до професорського кабінету, сказав майор Ситорчук. – Я хотів би з'ясувати деякі деталі.
Професор пропустив повз себе майора й затримав вивчаючий погляд на сержантові.
– Здається мені, молодий чоловіче, я вас десь уже бачив.
Квоччині вуса обурено наїжачилися, і він голосно крякнув:
– Кардинально! Вчора, в під'їзді вашого будинку.
– Абсолютно достеменно! – ляснув себе по сократівському чолі професор. – Згадав: відразу після того, як у мене відібрали мішок.
Отут уже настала черга дивуватися й звиклому до всього майорові.
– То вас таки пограбовано? А чого ж ви мовчали?
– Бачите, молодий чоловіче, – професор лагідно посміхнувся і показав на стільці. – Сідайте, будь ласка. І не гризіть, ради Бога, порожній мундштук. Прошу, ось сигарети. «Київський фільтр».
При словах «Київський фільтр» вуса сержанта Квочки раптово поповзли вниз, а професор продовжував:
– Недавно я купив їх цілий блок. Можу подарувати вам. Кидаю палити, знаєте… Але не в цьому суть. Так про що я вам розповідав? А-а, так... Вам, мабуть, здається неймовірним, але я ось уже протягом кількох останніх десятиріч працюю над проблемою такої поширеної хвороби, як склероз. В одній із своїх ранніх праць я пишу: для того, щоб поновити в пам'яті втрачене...
– Пробачте, – тактовно перебив його майор. – А чи не сказали б ви нам, що вчора ввечері було у вашому мішку?
– Молодий чоловіче, – вийшов професор із-за столу. – В цьому ж і вся суть склерозу. В одній із своїх ранніх праць я стверджую: для того, щоб поновити в пам'яті втрачене, необхідно повторити все спочатку. Ви мене зрозуміли?
– Не зовсім, – чесно признався майор, хоч до цього він здогадувався про все з першого півслова.
– Мені потрібно взяти інкасаторський мішок, зайти до магазину, продавщиця повинна покласти до мішка ту саму книгу – Й тоді я все пригадаю... Як не дивно, майоре, але склерозом страждаю і я.
– Так у вас були книги в мішку? – швидко перепитав майор.
– Можливо, цілком можливо. Хоча я в цьому не певний.
– А що ви в ньому найчастіше носили?
– Книги, які найбільше мене цікавлять.
Професор на мить зупинився, глянув на майора, потім перевів погляд на сержанта й з пафосом вимовив:
– А найбільше мене цікавлять ті книги, які зовсім не цікавлять читачів. Ви, мабуть, чули про мою унікальну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Канни і виноград, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.
