Читати книгу - "Якщо кров тече"

– Ти розумієш, наскільки Джон Герріґен багатий?

Я знизав плечима.

– Я знаю, що в нього колись були фабрики.

– У нього було більше, ніж просто фабрики. До того як вийти на пенсію, він був верховним вождем у фірмі, що звалася «Оук Ентерпрайз». Їй належали корабельний завод, торговельні центри, мережа кінотеатрів, телекомунікаційна компанія і не знаю що там ще. «Оук» була однією з найбільших на біржі.

– Що таке біржа?

– Ринок акцій. Азартна гра заможних людей. Коли Герріґен продавав свою частку, про це повідомили не просто в діловій рубриці «Нью-Йорк Таймс», а на першій сторінці. Той дядько, що їздить на шестирічному «форді», живе в кінці ґрунтової дороги, платить тобі п’ять баксів на годину і присилає доларові лотерейні білетики чотири рази на рік, сидить більш як на мільярді доларів. – Тато всміхнувся. – А мій найгірший костюм, який твоя мати змусила б мене віддати благодійникам, якби була зараз жива, кращий за той, у якому він ходить до церкви.

Усе це здалося мені цікавим, особливо думка про те, що містер Герріґен, котрий не мав ноутбука чи й простого телевізора, колись володів телекомунікаційною компанією і кінотеатрами. Закладаюся, що він ніколи не ходив у кіно. Мій тато називав таких луддитами, маючи на увазі (серед усього іншого) тих, хто не любив усіляких ґаджетів. Супутникове радіо було винятком, тому що йому подобалася музика кантрі й він ненавидів рекламу на WOXO – єдиній станції з кантрі й вестерном, яку ловив приймач в його машині.

– Ти знаєш, скільки це – мільярд, Крейґу?

– Сто мільйонів, правильно?

– Якщо точніше, то тисяча.

– Ого, – сказав я, але тільки тому, що ситуація потребувала «ого».

Я розумів суму в п’ять баксів, розумів п’ять сотень – ціну за вживаний мопед, що продавався на Діп-Кат-роуд, яким я мріяв заволодіти (ну, хай щастить), а також мав теоретичне уявлення про п’ять тисяч – стільки тато заробляв щомісяця продавцем у «Тракторах і важкій техніці Пармело» в Ґейтс-Фолз. Татів знімок завжди висів на стіні під написом «Продавець місяця». Він стверджував, що це невелика річ, але я все розумів. Коли він отримував продавця місяця, ми ходили вечеряти до «Марселя», чепурного французького ресторану в Касл-Року.

– «Ого» – це правильно, – сказав тато й підніс склянку в бік великого будинку на пагорбі, з усіма його здебільшого незайманими кімнатами й ліфтом, котрий містер Герріґен ненавидів, але мусив користуватися через артрит і радикуліт у попереку та крижах. – «Ого» – це дуже точно, чорт забирай.

Перш ніж я розкажу про свій виграшний лотерейний білет, смерть містера Герріґена і проблеми з Кенні Янко, що виникли в мене, коли я перейшов до старшої школи в Ґейтс-Фолз, мені ще слід розповісти про те, як я потрапив до містера Герріґена на роботу. Це сталося через церкву. Ми з татом ходили до Першої методистської церкви Гарлоу, вона ж єдина методистська церква Гарлоу. Була колись іще одна, яку використовували баптисти, але згоріла у 1996 році.

– Дехто святкує народження дитини феєрверками, – казав тато. Мені тоді не могло бути більш як чотири роки, але я все пам’ятаю – мабуть, тому, що мене зацікавили феєрверки. – А ми з твоєю мамою вирішили привітати тебе, Крейґстере, спаливши церкву. Та й гарненько ж вона горіла!

– Не кажи такого, – сказала мати. – А ну як він повірить і сам спалить церкву, коли народиться його дитина?

Вони багато жартували разом і сміялися, а я не розумів тих жартів.

Ми втрьох ходили до церкви, риплячи чобітьми по втоптаному снігу взимку, а влітку збиваючи пил святковими туфлями (котрі мама протирала серветкою, коли ми заходили всередину), і я завжди тримав тата лівою рукою, а маму – правою.

Вона була хорошою мамою. У 2004 році, коли я почав працювати у містера Герріґена, я страшенно сумував за нею, хоч вона на той час уже три роки як померла. Тепер, шістнадцять років по тому, я й досі за нею сумую, нехай її обличчя й вицвіло в пам’яті, а фотографії хоч і освіжають його, але ненабагато. Те, що співається в пісеньці про дітей, котрі не мають мами, – це правда. Їм важко. Я любив тата, і ми завжди добре розумілись, але пісенька правдива і ще де в чому: на світі багато такого, чого тато не розуміє. Наприклад, як зробити віночок з кульбабок у великому полі позаду будинку, надіти тобі на голову й сказати, що сьогодні ти не просто собі маленький хлопчик, а король Крейґ Перший. Або як тішитися, але тихенько – не хвалитися і все таке, – коли ти починаєш читати комікси про Супермена та Спайдермена в три роки. Як лягати з тобою в ліжко, коли ти прокинувся серед ночі від кошмару, в якому за тобою гнався Доктор Восьминіг. Як обійняти тебе й сказати, що все буде гаразд, коли якийсь більший хлопець – наприклад, Кенні Янко – вибиває з тебе дух.

Того дня мені дуже допомогли б такі обійми. Материнські обійми в той день могли немало змінити.

Дар не вихвалятися своїм скоростиглим умінням читати я отримав від батьків, котрі рано навчили мене, що мати якийсь особливий талант – це не значить бути кращим за інших. Але чутка таки розійшлася, як буває в маленьких містечках, і коли мені було вісім, преподобний Муні спитав, чи не хотів би я прочитати уривок із Біблії в Родинну неділю. Мабуть, його зацікавила незвичність ситуації: здебільшого він знаходив на цю честь хлопця чи дівчину зі старших класів. Найближчої неділі я читав з Євангелія від Марка, а після служби преподобний сказав, що я впорався добре і що він запрошує мене читати хоч кожного тижня, якщо я забажаю.

– Він каже, що мале дитя поведе їх, – сказав я татові. – Так написано в Книзі пророка Ісаї.

Батько буркнув так, ніби це його не дуже зворушило. Тоді кивнув.

– Добре, якщо пам’ятатимеш, що ти засіб, а не сенс.

– Що?

– Біблія – це Слово Боже, а не Слово Крейґове, тож не дуже задирай носа.

Я відповів, що не буду, і наступні десять років – доки не пішов до коледжу, де навчився курити травичку, пити пиво й ганятися за дівчатами, – я читав щотижневий уривок. Робив це навіть коли переживав найгірше. Преподобний за тиждень називав мені потрібне місце в Писанні – з точністю до розділу й рядка, як то кажуть. А тоді на зустріч методистської молоді в четвер я приносив йому список слів, котрих не міг вимовити. У результаті я, можливо, тепер залишився єдиною душею в штаті Мейн, котра знає не тільки як пишеться «Навуходоносор», але й де в цьому імені ставиться наголос.