Читати книгу - "Якщо кров тече"

– Припаркована на тротуарі посередині Мейн-стріт разом із сотнею інших. – Він різко видихнув. – Фух, не пам’ятаю, коли я востаннє проходив п’ять кілометрів. Що, певно, говорить про мене більше, ніж тобі хотілося б знати. Якщо ти до школи, друзяко, то доведеться їхати по шосе 11, а тоді давати гака по шосе 19. Щонайменше тридцять кілометрів, і там теж буде повно машин. Може, встигнеш доїхати якраз під обід, але я б на це не сподівався.

– Що трапилося?

– На перехресті Мейн і Маркет відкрилася яма. Здоровенна така. Може, це ті дощі завинили, а ще, певно, нестача догляду. Слава Богу, не моя парафія. На дні тепер лежить не менше двадцяти машин або й тридцять, і деякі люди з деяких машин… – він похитав головою, – …вже не вийдуть.

– Господи, – сказав Марті. – Я був там просто вчора ввечері. Стояв у заторі.

– Радій, що не сьогодні вранці. Можна я залізу до тебе? Трохи посиджу? Зморився до сказу, а Дженні, певно, тільки знову лягла. Не хочу її будити, та ще й поганими новинами.

– Аякже.

Ґас сів у машину.

– Усе погано, друже мій.

– Лайно, – погодився Марті. Минулого вечора він сказав Фелісії те саме. – Виходить, лишається тільки вишкірити посмішку й терпіти.

– Я не посміхатимусь, – сказав Ґас.

– Візьмеш вихідний?

Ґас підняв руки та опустив їх на коробку з обідом, що стояла на колінах.

– Не знаю. Може, комусь подзвоню, попитаю, чи ніхто не підвезе, але надії небагато.

– Якщо таки візьмеш вихідний, то не розраховуй на «Нетфлікс» чи «Ютьюб». Інтернет знову здох, і я відчуваю, що це вже востаннє.

– Я так розумію, ти знаєш про Каліфорнію? – спитав Ґас.

– Я вранці не вмикав телевізор. Трохи проспав. – Він помовчав. – А коли б і не проспав, то все одно не хотів би дивитися, якщо чесно. Сталося щось нове?

– Ага. Решта зникла. – Він трохи подумав. – Ну… кажуть, що тридцять відсотків північної Каліфорнії ще тримається, що слід розуміти як «може, десять», але сільське господарство геть втрачене.

– Це жахливо.

Звісно, так і було, але замість жаху, паніки й жалю Марті відчував тільки якесь заклякле сум’яття.

– Можна й так сказати, – погодився Ґас. – Особливо коли Середній Захід уже обвуглюється, а південна половина Флориди стала болотами, придатними тільки для алігаторів. Сподіваюся, у тебе в морозильнику й погребі багато запасів, тому що тепер усі основні регіони, де виробляли їжу, втрачені. У Європі те саме. В Азії вже голодують. Мільйони загинули. А ще, кажуть, бубонна чума.

Вони сиділи перед гаражем Марті й дивилися, як інші люди йдуть пішки від центру, багато хто в костюмах і краватках. Одна жінка в гарному рожевому костюмі важко йшла хідником у кросівках, а взуття на підборах несла в руці. Марті пригадав, що її звуть Андреа якась там, вона живе за квартал чи два від нього. Здається, Фелісія казала, що вона працює в «Мідвест-трасті»?

– І бджоли, – продовжував Ґас. – Їм і десять років тому було важкувато, але зараз вони геть зникли, лишилося кілька вуликів у Південній Америці. Ніякого вам більше медку, солоденькі. А без них запилювати які там ще лишилися культури…

– Пробач, – сказав Марті.

Він вийшов з машини й підтюпцем наздогнав жінку в рожевому костюмі.

– Андреа? Ви Андреа?

Вона обережно розвернулася, піднявши туфлі, ніби готова в разі потреби відігнати його гострими підборами. Марті розумів: на вулицях цими днями траплялося чимало ледве прикритих одягом персонажів. Він зупинився за півтора метра від неї.