Читати книгу - "Якщо кров тече"

– Мені приємно, що ти спитала.

– Справді?

– Так, мем.

Він відчинив холодильник. Вибір неширокий, але ще були сосиски й кілька яєць, а баночку чорничного йогурту він збереже на перекус перед сном. О, ще три банки пива.

– Добре. І скільки батьків таки прийшли?

– Більше, ніж я очікував, але до повного стадіону далеко. Більшості хотілося поговорити про інтернет. Їм наче здавалося, що я маю знати, чому він постійно підкладає їм свиню за свинею. Доводилося весь час нагадувати, що я вчитель мови й літератури, а не айтішник.

– Ти ж чув про Каліфорнію? – Вона стишила голос, ніби видавала велику таємницю.

– Так.

Титанічний землетрус того ранку, третій за місяць і набагато сильніший, ніж попередні, потягнув ще один великий шмат Золотого штату в Тихий океан. Хороша новина була в тому, що більшість населення з тієї частини штату евакуювали раніше. Погана – в тому, що тепер сотні тисяч біженців прямували на схід, перетворюючи Неваду на один з найбільш населених штатів країни. Бензин у Неваді наразі коштував п’ять баксів за літр. Тільки готівкою і тільки якщо заправку ще не вичерпали.

Марті вхопив напівпорожню пляшку молока, понюхав і відпив просто з горла, не зважаючи на злегка підозрілий аромат. Йому хотілося випити міцнішого, але він з гіркого досвіду (і трьох безсонних ночей) знав, що треба спочатку чимось вистелити шлунок.

Він сказав:

– Цікаво те, що батьки, котрі таки прийшли, більше переймались інтернетом, аніж струсами в Каліфорнії. Я так розумію, це тому, що хлібні штати досі на місці.

– А чи надовго? Я чула, як науковець на NPR казав, що Каліфорнія відшаровується, як старі шпалери. І сьогодні в Японії затопило ще один реактор. Кажуть, він був зупинений, і все добре, але я не дуже вірю.

– Цинічно.

– Ми живемо в цинічні часи, Марті. – Вона повагалася. – Дехто думає, що в Останні часи. І не тільки релігійні психи. Тепер уже не тільки. Це тобі каже поважний член «суїцид-варти» Центральної міської лікарні. Сьогодні ми втратили шістьох, це правда, але витягли назад вісімнадцятьох. Більшість – завдяки налоксону. Але… – вона знову стишила голос, – …його запаси стають геть бідненькими. Я чула, як головний фармаколог казав, що до кінця місяця вони можуть геть закінчитися.

– От лайно, – сказав Марті, дивлячись на свій портфель.

Стільки паперу треба обробити. Стільки виправити орфографічних помилок. Стільки неправильно приєднаних підрядних і туманних висновків підкреслити червоною ручкою. Комп’ютерні милиці, що перевіряють написання і граматику, схоже, не дуже допомагають. Марті тільки подумав про все це і вже втомився.

– Слухай, Фелі, мені треба йти. Перевірити тести й перечитати твори про «Лагодимо стіну» Фроста.

Думка про нагромаджені в тих творах пісні банальності аж зістарювала його.

– Гаразд, – сказала Фелісія. – Я просто… ну, перевіряла зв’язок.

– Сигнал прийнято.

Марті відчинив шафку й витяг бурбон. Він збирався почекати закінчення розмови, перш ніж наливати, щоб вона не почула булькання й не дізналася, що він робить. Дружини мають інтуїцію, а в колишніх ніби з’являється високоточний радар.

– Можна сказати, що я тебе люблю? – спитала вона.

– Тільки якщо мені можна сказати те саме у відповідь, – сказав Марті, проводячи пальцем по етикетці пляшки з написом «Давні часи». Дуже хороша марка, подумав він, для наших нових часів.

– Я люблю тебе, Марті.

– І я тебе люблю.

Хороше місце для закінчення розмови, але вона залишилася на лінії.

– Марті?

– Що, люба?

– Світ зливається в унітаз, а ми тільки й можемо сказати: «От лайно». Може, ми теж зливаємося?

– Може, – сказав він, – але Чак Кранц виходить на пенсію, тож гадаю, що в цій темряві є проблиск світла.

– Тридцять дев’ять чудових років, – відповіла вона, і настала її черга сміятися.

Він поставив молоко назад.

– Ти бачила той щит на даху?

– Ні, чула рекламу по радіо. У тій передачі на NPR, про яку розповідала.

– Якщо на NPR крутять рекламу, то це справді кінець світу, – сказав Марті.

Вона знову засміялася, і він зрадів цьому звукові.

– Скажи, яким робом Чак Кранц заслужив на таку увагу в медіа? Він схожий на бухгалтера, і я ніколи про нього не чув.

– Хтозна. Світ повен таємниць. Не пий міцного, Марті. Я знаю, що ти про це думаєш. Візьми краще пива.

Закінчуючи розмову, він не сміявся, але усміхався. Радар колишньої дружини. Високоточний. Він повернув «Давні часи» до шафки й натомість узяв пива. Вкинув пару сосисок у воду і, поки вона не закипіла, пішов до маленького кабінету перевірити, чи є інтернет.

Інтернет був, та ще й нібито жвавенький, а не такий повзучий, як завжди. Марті зайшов на «Нетфлікс», подумавши, що міг би передивитися якусь серію «Пуститися берега» чи «Дротів», поки їстиме сосиски. З’явився вітальний екран, який показував добірку, що не змінилася від учора (а не так давно добірки на «Нетфліксі» змінювалися кожного дня), але перш ніж він вирішив, котрого з поганців хоче побачити, Волтера Вайта чи Стрингера Белла, вітальний екран зник. З’явилися слово «ПОШУК» і маленький тривожний кружечок.

– Гімно, – сказав Марті. – От і подивив…

Тривожний кружечок зник, екран знов ожив. Тільки то вже був не вітальний екран «Нетфліксу», а Чарльз Кранц, що сидів за обкладеним паперами столом, тримав у руці зі шрамом ручку і всміхався. «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ», – було написано над головою. «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!» – внизу.

– Хто ти в біса такий, Чакі? – спитав Марті. – Як туди втрапив?

А тоді, ніби його видих задмухав увесь інтернет, наче свічку на торті, картинка зникла, а на екрані залишилися слова «НЕМАЄ З’ЄДНАННЯ».

Того вечора воно не повернулось. Інтернет щез, як половина Каліфорнії (або вже й три чверті).

Першим, що Марті помітив наступного ранку, здавши задом з гаража, було небо. Скільки часу минуло відтоді, як він бачив таку ясну, незаплямовану блакить? Місяць? Півтора? Хмари й дощі (іноді мжичило, іноді лило) тепер стали постійними, а в дні, коли хмари розходилися, небо лишалося замиленим через пожежі на Середньому Заході. Вони обсмалили більшу частину Айови й Небраски і наразі рухалися до Канзасу, гнані шквальними вітрами.

Потім він помітив Ґаса Вілфонга, котрий насилу плентався вулицею, за кожним кроком підкидаючи стегном чималу коробку з обідом, що звисала з плеча. Ґас одягнув легкі літні штани, але з краваткою. Він був наглядачем міського департаменту громадських робіт. Хоч була тільки чверть на восьму, він мав утомлений і пригнічений вигляд, ніби то був кінець важкого дня, а не початок нового. Але якщо це новий день, то чому він іде до свого будинку, що стояв поруч із будинком Марті? А ще…

Марті опустив вікно.

– Де твоя машина?

У короткому сміху Ґаса