Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Під цим істотним оглядом Вільгельмове ставлення до ідентичности не надто відрізнялося від ставлення його брата Альбрехта. Альбрехт був сім’янином, відданим сином Польщі й слухняним сином батька. У вік тоталітаризму обоє братів, не маючи ані найменшого уявлення про дії одне одного, повелися значною мірою однаково. Обоє знали, що національність можна міняти, але відмовилися міняти її під тиском погроз. На допитах перед гестапівцями Альбрехт заперечував свою німецькість. Хоча його родина багато століть правила німецькими землями, він відкинув нацистську ідею раси, за якою його національну належність мало б визначати його походження. Альбрехт обрав Польщу. Вільгельм на свій величезний ризик провадив шпигунську діяльність проти Совєтського Союзу — в надії, що західні держави захистять Україну. Впродовж місяців на допитах він у спілкуванні із совєтською таємною поліцією послуговувався українською мовою. Жоден із братів не вцілів у сутичці з тоталітарними режимами, як не вціліла в цій сутичці і Європа, яку ці брати представляли. Як нацисти, так і совєти трактували націю як категорію, що виражає незмінні факти щодо минулого, а не як акт здійснення людської волі в сьогоденні. Оскільки вони правили таким великим обширом Європи з такою жорстокістю, ця ідея раси ще й донині залишається з нами — як примарна рука історії, що не відбулася.

Наші Габсбурги мали про історію жвавіші уявлення. Династії можуть існувати вічно, і важко знайти ту династію, яка не вважала б себе гідною вічности. Сталін правив чверть століття; Гітлер лише одну восьму. Габсбурги правили упродовж сотень років. Штефан та його сини Альбрехт і Вільгельм, діти дев’ятнадцятого століття, не мали жодних підстав вважати, що століття двадцяте стане для їхньої родини останнім. Що таке, зрештою, націоналізм, для родини цісарів Священної Римської імперії, які пережили знищення Священної Римської імперії; для родини католицьких правителів, що пережили Реформацію; для родини династійних консерваторів, що пережили Французьку революцію та Наполеонівські війни? У роки, що передували Першій світовій війні, Габсбурги адаптувалися до сучасних ідей, але адаптувалися радше як мореплавець, що підлаштовує вітрила під несподіваний напрямок вітру. Подорож тривала за дещо зміненим курсом. Коли Штефан і його сини думали про націю, їх не переслідувало ані враження історичної неминучости, ані передчуття, що нації мусять прийти й перемогти, а імперії — здригнутися і впасти. Вони вважали, що вільна Польща і вільна Україна цілком узгоджуються з розширенням габсбурзького правління в Європі. їхнє відчуття часу було усвідомленням безмежних можливостей, свідомістю життя, що складалося з моментів, сповнених зародкових променів слави. Це було щось подібне на краплину роси в очікуванні вранішнього сонця, яке вивільняє цілий спектр кольорів.

Чи суттєво, що краплина роси зрештою опиняється на чорній підошві солдатського чобота? Наші Габсбурґи програли свої війни і не спромоглися звільнити свої нації за свого життя; як і обрані ними нації, їх перемогли нацисти і сталіністи. Однак і ці тоталітарні режими, що судили й засуджували, також минули. Жахіття нацистського та комуністичного правління унеможливлюють трактування європейської історії у двадцятому столітті як поступу до більшого добра. З цієї ж причини падіння Габсбургів у 1918 році годі оцінити як початок нової ери свободи. Як, отже, маємо говорити про сучасну історію Європи? Можливо, щось підказати нам зможуть ці Габсбурги із їхнім неквапним відчуттям вічности, їхнім сповненим надії та вдячности спогляданням кольору миттєвости. Зрештою, кожна мить минулого повниться тим, що не сталося і, мабуть, ніколи не станеться — як-то Українська монархія чи габсбурзька реставрація. Але містить вона і те, що здавалося неможливим, а виявилося реальним — як об’єднана українська держава або вільна Польща у чимраз більш об’єднаній Європі. І якщо кожна мить минулого справді така, то така й кожна мить сьогодення.

Нині, після довгого екзилю, Марія-Кристина знову живе у замку своєї юности в Польщі. Польська справа її батька перемогла. Здійснилася навіть химерна мрія її дядька про незалежну Україну. Польща приєдналася до Європейського Союзу. Українські демократи, які вимагали вільних виборів у власній країні, несли європейський прапор. Ідея її діда, за якою патріотизм можна узгодити з вищою лояльністю до Європи, видається на диво передбачливою.

У році 2008-му Марія-Кристина сидить у дідовому замку й розповідає історії з кінця до початку. Історії свого дядька, Червоного Князя, вона не знає, або ж не хоче розповідати. Закінчується ця історія смертю у Києві 1948 року. Починається вона раніше, до народження Марії-Кристини, з бунту її дядька Вільгельма проти польських планів її діда, з Вільгельмового вибору України замість Польщі. Або ж іще давніше, з довгого правління цісаря Франца-Йосифа фон Габсбурга над багатонаціональною імперією, що дозволяла як полякам, так і українцям уявляти національне визволення у майбутньому. Франц-Йосиф був на троні, коли 1860 року народився Штефан, і все ще був на троні, коли 1895 року народився Вільгельм. Він правив, коли Штефан вирішив зробити свою родину поляками, і все ще правив, коли Вільгельм обрав Україну. Отож наша історія може брати свій початок сто років тому, у 1908 році, коли Вільгельм почав мріяти про власне національне королівство, а Франц-Йосиф святкував шістдесяту річницю свого імперського правління.

Золоте. Цісарів сон

Жодна європейська династія не правила так довго, як Габсбурґи; жоден Габсбург не правив так довго, як цісар Франц-Йосиф. На другий день грудня 1908 року найкращі люди його імперії зібралися у Придворній опері у Відні, щоб відсвяткувати шістдесятирічний ювілей його правління. Шляхта і князі, офіцери та урядовці прийшли привітати чоловіка, який милістю Божою над ними правив. Місце зустрічі, дім музики, було також храмом вічности. Як і інші величні споруди, збудовані у Відні за правління Франца-Йосифа, Придворну оперу зведено в історичному стилі, з натяком на Ренесанс. Однак виходила вона на найпрекрасніший із модерних проспектів Європи. Придворна опера була окрасою Віденського Рингу, колоподібного проспекту, закладеного за правління Франца-Йосифа для того, щоб окреслити границі центру міста. Тоді, як і нині, найубогіші й найбагатші могли сісти в трамвай і безкінечно їздити навколо Рингу, тримаючи в долоні квиток у вічність.

Святкування ювілею цісаря почалося попереднього вечора. Віденці, мешканці Рингу й цілого міста, запалили на своїх вікнах свічки, які випромінювали в темінь слабке золоте сяйво. Цю традицію започаткували у Відні шістдесят років перед тим, коли Франц-Йосиф посів габсбурзький трон у вирі революції та війни, і за