Читати книгу - "Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран"

На той час я почував себе до краю змореним і напівмертвим.

Після довгої мандрівки, спершу в космосі, а потім через марсіянські підземні міста і парки (бо планета, куди ми прилетіли, таки була Марс), я опинився в великій залі якогось палацу. Пізніше мені з’ясували, що і палац, і моя скромна особа були приватною власністю тубільного авіокреза, одного з найвидатніших мешканців планети.

В кімнаті вже набилося повно людей – всі подібні до того гомункулуса, що я його зустрів в повітряному диску.

Вони мали великі гротескові голови й короткі тулуби на тонких, наче рахітичних, ногах. І вже тоді в мене склалося враження, що вони недочувають і недобачають, бо в них усіх були окуляри й навушники. Їхні обличчя виглядали старими і були зморшкуватими, як у новонародженої дитини або часом у дуже старих людей.

Присутні виявили безмежне схвилювання і зацікавлення з причини мого прибуття. Деякі з них, видно, тамошні розповсюджувачі новин (цебто журналісти), пропихалися наперед, щоб сфотографувати мене. Вони жебоніли незрозумілою і ледве чутною мовою, чого я, ясно, не второпав ані слова.

Аж ось всі шанобливо затихли. Наперед вийшла одна бабуня і, приставивши до очей лорнетку, обдивилася мене з голови до ніг і навкруги. Вона оглянула стан моїх зубів, потикала ціпочком мої м’язи і схвально похитала головою.

Я зносив ці оглядини терпляче, як той кінь на циганських торгах. Мало я передбачав тоді, що за фатальну роль відіграє ця бабуся в моєму житті.

Була вона дружиною мойого господаря – авіокреза, і була вона однією з тих жінок, які з повним правом говорять про себе, що вони, незважаючи на свій літній вигляд, мають молоде серце. Вона тільки виглядала бабусею, як і всі мешканці Марсу, а насправді ж мала всього двадцять наших земельних років. Отож в її жилах билася, хоч і марсіянська, але ще молода кров. Маючи двадцять років, вона спокусилася на силу багатства і одружилася з моїм п’ятдесятирічним господарем, у чиїх жилах текла вже не така молода кров. Назовні здавалося, наче обидвоє були щасливі й задоволені: вона мала багатого чоловіка, він – гарну дружину. Насправді ж не кожен був задоволений. І, власне, така обставина і принесла велику мороку на мою голову.

Бабуся – так я назву свою юну господиню – приймала активну участь в моїй долі вже від мого першого дня, проведеного на Марсі. Як я вже розповів, вона розгляділа мене з голови до ніг, потикала ціпком мої м’язи і схвально похитала головою.

Пізніше вона виявила своє зацікавлення мною і з іншого боку. Я завжди намагався уникати її. Це легко вдалося вдень.

Мене всюди возили, показували марсіянам, наді мною провадили експерименти. Я теж мав нагоду пригледітися до їхнього життя.

На марсіянському небі не один місяць, як у нас на Землі, а цілих два. Рік там вдвоє довший. Життя відступило в підпілля і сховалося під землею. На поверхні, куди оком не глянь, лежать порожні руді пустелі і великі канали для зберігання води. Вдень вони мають помірну весняну температуру, а вночі немилосердний мороз сковує все живе і мертве.

Ця різка зміна температури і є причиною того, чому марсіяни живуть у підземних містах.

Бабусю легко вдавалося обминати вдень, але справа виглядала складніше вечорами, коли я мав залишатися вдома.

Активна, як і кожна жінка з великого міста, бабуся була більш винахідливою, аніж цілий зоопарк мавп.

То вона влаштувала вечірку своїм знайомим, то ми втрьох з її чоловіком грали в карти, то вона вивчала мою мову і т. д.

Я завжди мусів їй потурати.

Одного вечора ми сиділи удвох з бабусею, і вона розпитувала мене про жінок на Землі. Я оповідав їй про наших дівчат з рожевими щоками і граційним станом, про вірність і товариський дух наших подруж, про любов наших матерів.

Зненацька моя співрозмовниця, сповнена ревнощів на своїх суперниць із Землі, наблизила своє лице до мого і так застигла, чекаючи на мене, щоб я зробив наступний рух.

Я не ворушився, не наважуючись цілувати її і разом з тим знаючи, що цілувати доведеться.

Щось подібне сталося зі мною вже й раніше, коли я ще малим ходив до школи. Якось місцева поміщиця, покровителька нашої школи, дала нам прийняття, і після того ми всі, школярі, виструнчилися, щоб поцілувати їй руку. Я ж походжу з робітничої родини, і цілувати руки в нас просто не було заведено. Мабуть, мій батько не похвалив би цього, і вже з самого початку прийняття я ламав собі голову, як же ж це треба цілувати поміщичину руку, і чи взагалі цілувати її. Я вирішив таки цілувати, але, коли прийшло до діла, і коли я підніс близько до своїх губ ту пам’ятну руку, мене щось спинило, я завагався і пішов. Поміщиця вдала, що нічого не помітила.

А тільки згодом я зрозумів, що для жінки це була неабияка образа. Зрештою, поміщиця мала вже досвід у поводженні з нашим братом і була старою розумною жінкою. Може ж вона й справді не помітила – не знаю.

З бабусею повторилася та сама історія, лише з деякими змінами.

Вона довго чекала, а тоді я її опустив на стілець і пішов собі в напрямку до дверей.

Спочатку вона мовчала, видно приголомшена моїм вчинком, а може, засоромлена і розгнівана. Коли ж я був на півдорозі до дверей, вона почала кликати свого чоловіка. Маленький і сухий, він негайно ж прибіг, і тоді вона крикнула:

– Чоловіче! Бий цього хама з Землі в морду! Він мене образив...

Авіокрез без слів попростував за мною, і я цікавився, що станеться далі. Було сумнівно, що він тут же наскочить на мене з п’ястуками. Проти мене він виглядав, як школяр, а, крім того, на Марсі я почував себе втроє сильнішим, аніж на Землі. Та, володіючи сотнями міжпланетарних кораблів, цей чоловік, зрозуміло, був у силі зробити з мене космічну порожнечу. Тому я насторожився і вирішив не віддати свого життя дешево. На моє велике здивування, авіокрез так і не порахувався зі мною.