Читати книгу - "Каліф Лелека, Гауф Вільгельм"

Хасид зі своїм супутником блукали галереями у пошуках сухого куточка. Раптом лелека Мансор зупинився.

— Пане мій і володарю, — пробурмотів він ледве чутно, — хоча великому візиру, а тим більше лелеці, смішно було б боятися примар, однак мене бере жах, адже тут поруч щось виразно зітхає й стогне.

Каліф і собі зупинився й почув, як хтось виразно хлипає: не звір, а радше якесь людське створіння.

Повен надій, він кинувся в той бік, звідки лунав стогін, але візир схопився дзьобом його за крило й слізно благав не накликати на себе нову біду. Та марно! У каліфа й під лелечим пір'ям билося відважне серце, він вирвався, пожертвувавши кількома перинками, і кинувся в один із темних переходів. Незабаром Хасид опинився перед дверима: здавалося, вони були лише причинені і за ними хтось стогнав, раз по раз тихо підвиваючи. Каліф штовхнув двері дзьобом і, розгублений, застиг на порозі. У напівзруйнованому покої, куди сіялося тьмяне світло із ґратчастого віконця, він побачив нічну сову, яка сиділа долі. Рясні сльози котилися з її великих круглих очей, а з кривого дзьоба виривався хрипкий стогін. Та, побачивши халіфа і його візира, який нахопився слідом за своїм паном, сова радісно скрикнула.

Птаха граційно змахнула з ока сльозу бурим крапчастим крилом, На подив каліфа та його візира, вона закричала людським голосом ще й чистою арабською мовою:

— Ласкаво прошу, панове лелеки! Ви для мене добрий знак, що мій порятунок близенько, бо лелеки мають принести мені велике щастя, як колись мені провістили!

Оговтавшись, каліф схилив свою довгу шию, поставив тонкі ноги, мовби який танцюрист, і кинув:

— Нічна сово! Якщо вірити тобі на слово, то ми знайшли в тобі товаришку в недолі! Та леле! Марно ти сподіваєшся, що ми несемо тобі порятунок, бо сама переконаєшся в нашій безпорадності, коли почуєш нашу історію.

Сова попросила розповісти їй усе, і каліф зачав оповідати те, про що ми вже знаємо.

Коли каліф розказав сові свою історію, птаха подякувала йому й мовила:

— Послухай мою історію і знатимеш, що я така ж нещасна, як і ти. Мій батько — індійський король; я його єдина, нещасна дочка, і звуть мене Луза. Той самий чарівник Кашнур, який зачаклував вас, завдав страждання і мені. Одного разу він прийшов до мого батька сватати мене для свого сина Міцру. Проте батько мій, людина запальна, наказав спустити його зі сходів. Лиходій вирішив прокрастися до мене в іншій подобі, і, коли якось у саду мені захотілося втамувати спрагу прохолодним напоєм, він, перевдягнувшись рабом, підніс мені питво, яке перетворило мене на це бридке чудовисько. Коли я від переляку знепритомніла, він переніс мене сюди і страшним голосом крикнув: "Тут і залишайся, потворою, якою гидують навіть звірі, до кінця своїх днів або доти, поки хто-небудь не захоче взяти тебе за дружину навіть у цій огидній подобі. Так я помстився тобі і твоєму гонористому батькові".

Відтоді спливли довгі місяці. Сама-одна сумно живу я в цих руїнах; од мене відцурався весь світ, я бридка навіть для звірів; краса природи недоступна мені, бо я сліпа вдень, і лише коли бліде світло місяця падає на ці руїни, полуда спадає мені з очей.

Сова скінчила свою гірку оповідь і знову обтерла крилом очі.

Тим часом, слухаючи принцесу, каліф перебирав у голові все, що сталося.

— Або я нічого не розумію, — мовив він, — або ж між нашими нещастями є якийсь невловимий зв'язок; але де мені знайти ключ до цієї загадки?

Сова відказала йому:

— О, пане, у мене теж таке передчуття, бо колись, за юних літ, одна мудра жінка провістила мені, що великим щастям я завдячуватиму лелеці, і мені здається, я знаю спосіб, як нам урятуватися.

Каліф дуже здивувався і запитав, що це за спосіб.

— Чарівник, який завдав горя нам обом, щомісяця навідується в ці руїни. Неподалік від цієї кімнати є зала. Там він зазвичай бенкетує з великою компанією. Я не раз уже підслуховувала їх. Вони розповідають один одному про свої паскудства; а що, коли цього разу він вимовить те слово, що його ви забули…

— О, безцінна принцесо, — вигукнув каліф, — розкажи ж, коли він буде тут і де та зала.

Сова помовчала хвилинку і потім мовила:

— Не прогнівайтеся на мене, та я можу виконати ваше бажання лише за однієї умови.

— Ну ж бо, кажи! Кажи! — закричав Хасид. — Наказуй, я готовий на все.

— Річ у тім, що мені й самій хотілося б звільнитися, але це можливо лише, коли один із вас візьме зі мною шлюб.

Здавалося, ці слова заскочили лелек зненацька, і каліф кивнув своєму слузі, щоб той вийшов із ним з кімнати.

— Великий візире, — мовив каліф за дверима, — справа поганенька, проте ви б усе-таки могли погодитися.

— Отакої? — заперечив той. — Щоб дружина, коли я повернуся додому, видряпала мені очі? До того ж я старий, а ви людина молода і неодружена, — радше вже вам варто одружитися з молодою і прекрасною принцесою.

— Тож бо й воно, — зітхнув каліф, сумно опустивши крила, — звідки ти знаєш, що вона молода і прекрасна? Так, ніби купуєш кота в мішку!

Вони довго ще умовляли один одного, але під кінець, коли каліф зрозумів, що його візир радше лишиться лелекою, ніж одружиться із совою, то вирішив, що має сам виконати умову. Сова неабияк зраділа. Вона відкрила їм, що вони прийшли саме вчасно, ймовірно, якраз цієї ночі чаклуни зберуться на своє збіговисько.

Сова разом із лелеками покинула кімнату, щоб провести їх до тієї зали; довго вони йшли темною галереєю, поки назустріч їм із напівзруйнованої стіни не блиснуло світло. Коли вони наблизилися, сова наказала їм не шуміти. Стоячи біля отвору в стіні, вони бачили всю широку залу. Вона була прикрашена колонами і прекрасно прибрана. Безліч кольорових ламп замінювали денне світло. Посеред зали стояв великий круглий стіл, заставлений вишуканими стравами. Стіл був оточений диваном, на якому сиділо восьмеро чоловіків. У одному з них лелеки впізнали того самого купця, що продав їм чарівний порошок. Сусід по столу попросив його розповісти про останні пригоди. І він разом з іншими розповів також історію каліфа та його візира.

— Що ж за слово ти їм задав? — запитав один із чарівників.

— Дуже складне латинське слово — мутабор.

Почувши це крізь щілину в стіні, лелеки просто збожеволіли від радості. Вони щодуху помчали до виходу з руїн на своїх цибатих ногах, і сова ледве встигала за ними. Вибравшись назовні, каліф зворушливо вимовив, звертаючись до сови:

— О ти, яка врятувала життя мені і моєму другові, на знак вічної вдячності за те, що ти зробила для нас, дозволь мені бути твоїм чоловіком!

Відтак вони обернулися на схід, тричі схилили довгі шиї назустріч сонцю, яке саме підбивалося з-за гірського хребта, і крикнули: "Мутабор!". За мить лелеки перетворилися на людей, і, сповнені великої радості через те, що знову вернулися до життя, пан і слуга, ковтаючи сльози і водночас сміючись, кинулися в обійми один одному. Як же вони здивувалися, коли глянули позад себе. Незнайома красуня, гарно вдягнена, стояла перед ними. Посміхаючись, простягнула вона руку каліфові.

— Хіба ви не впізнаєте свою нічну сову? — запитала дівчина.

То насправді була вона! Каліф був захоплений її красою і грацією і нетямився від щастя.

Усі троє відразу вирушили до Багдада. Каліф знайшов у себе за поясом не тільки табакерку із чарівним порошком, а й гаманець із грошима. У найближчому селищі купив він усе, що було їм потрібно для подорожі, і невдовзі вони прибули до воріт Багдада. Там прибуття каліфа викликало великий подив. Його вже вважали небіжчиком, отож народ потішився, коли знову побачив свого улюбленого правителя.

Тим яскравіше спалахнуло полум'я народного гніву проти ошуканця Міцри. Юрби людей кинулися до палацу і захопили старого чарівника разом із сином. Старого каліф відправив у ту саму світлицю зруйнованого замка, де жила перетворена на сову принцеса, і наказав його там повісити. А синові, який не тямив ні вуха ні рила в чаклунському мистецтві батька, каліф запропонував на вибір: або смерть, або дрібка порошку. Коли той обрав останнє, великий візир підніс йому табакерку. Він нюхнув гарненько і, щойно каліф докинув заклинання, перетворився на лелеку. Каліф наказав замкнути його в залізну клітку й поставити в себе в саду.

Довго й радісно жив каліф Хасид зі своєю дружиною. Найвеселіший час наставав увечері, коли до нього приходив великий візир; вони частенько згадували свої лелечі пригоди, а коли каліф був аж надто веселий, то раз по раз виводив великого візира у вигляді лелеки. Статечно, не згинаючи ніг, крокував він кімнатою, тріскотів щось, розмахував, ніби крильми, руками, і показував, як той марне кланявся на схід і викрикував: "Муртурбур! Бурмуртур! Турбурмур!". Каліфових дружину та дітлахів ця вистава неабияк тішила; проте якщо каліф тріскотів надто довго, кланявся і кричав "мутароб", то візир, посміхаючись, лякав його тим, що розкаже його дружині, як вони сперечалися за дверима кімнати нічної сови.