Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

її з таким виразом обличчя, ніби ніяк не міг збагнути, що ж то йому принесли. На вигляд не відрізнявся від пересічного американського туриста: світло-блакитна сорочка-поло й широкі сірі штани. Волосся, на обкладинках тих давніх платівок дуже темне і лискуче, було тепер уже майже сиве, але таке ж густе, бездоганно зачесане на той самий манір, що й тоді. Коли він щойно впав мені в око, то тримав свої темні окуляри в руці — інакше я навряд чи його впізнав би, — та доки тривав наш виступ, а я не відводив від того столика погляду, надів їх, потім скинув і знову надів. Вигляд у нього був стурбований, і я розчаровано збагнув, що нашої музики він насправді не слухає.

Наша програма добігла кінця. Не зронивши ні слова, я квапливо вибіг з-під нашого тенту і проштовхався до того місця, де сидів Тоні Ґарднер, а там на мить запанікував, бо й гадки не мав, як до нього заговорити. Тож я зупинився за ним, аж тут якесь шосте чуття спонукало його обернутися і підвести на мене очі — мабуть, за всі ці роки фани не раз отак до нього підступали, — і вже за кілька секунд я, відрекомендувавшись, пояснював, що граю в оркестрі, який допіру виступав, на одному подиху розповідав, що захоплююся ним, а моя мати то й узагалі була справжньою його фанаткою. Ґарднер слухав усе це з незворушним виразом і лише періодично кивав, наче мій лікар. Я все говорив і говорив, він же тільки перепитував час од часу: «Невже? Що, справді?». За якусь хвилину я подумав, що треба вже дати йому спокій, і зібрався піти, аж раптом почув:

— То ви, значить, з тих країв, де заправляли комуністи. Скрутно ж вам, мабуть, доводилося...

— Усе це вже в минулому, — бадьоро стенув плечима я. — Тепер ми — вільна країна. Демократія.

— Радий це чути. А оце щойно для нас виступала ваша команда... Сідайте. Хочете кави?

Я сказав, що не хотів би нав’язуватися, та у голосі пана Ґарднера прозвучала тієї миті м’яка наполегливість:

— Ні-ні, сідайте. То, кажете, вашій матері були до вподоби мої записи?

Тож я сів і став розповідати далі. Про свою маму, про наше помешкання, про ті записи з чорного ринку. Пригадати назви альбомів я не міг, однак заходився описувати зображення на конвертах, наскільки вони мені запам’яталися, а він щоразу піднімав угору пальця і казав щось на зразок: «О, то був “Неповторний”. “Неповторний Тоні Ґарднер”». Ця забава, схоже, припала до душі нам обом, та раптом я помітив, що погляд пана Ґарднера ковзнув кудись повз мене, й обернувся якраз вчасно, аби побачити, що до нашого столика підходить якась жінка.

Вона була з тих американських дам — таких стильних і вишукано одягнених, з доглянутим волоссям і чудовою фігурою, — які звіддалік видаються набагато молодшими, ніж зблизька. Здалеку я міг би прийняти її за модель, одну з тих, що їх можна побачити на фото у глянцевих модних журналах. Та коли вона сіла поруч із паном Ґарднером і підняла на чоло свої темні окуляри, я збагнув, що їй щонайменше п’ятдесят, а може, й більше.

— Це Лінді, моя дружина, — повідомив пан Ґарднер.

Пані Ґарднер сяйнула мені дещо силуваною усмішкою і поцікавилася у свого чоловіка:

— А хто це? Ти вже завів собі приятеля?

— Саме так, люба. Гарно збавив час за розмовою з... Вибачте, друже, я ж навіть не знаю, як вас звуть.

— Ян, — хутко сказав я. — Але друзі називають мене Янек.

— То у вас зменшена форма імені довша за повне ім’я? — здивувалася Лінді Ґарднер. — Таке буває?

— Люба, не грубіянь чоловікові.

— Я не грубіяню.

— Не можна кпити з чужого імені. Ну, будь чемною дівчинкою.

Лінді Ґарднер з якимсь безпорадним виразом на обличчі повернулася до мене.

— Ви розумієте, про що він? Хіба я вас образила?

— Ні-ні, — відповів я. — Зовсім ні, пані Ґарднер.

— Він постійно говорить, що я груба з публікою. Але це не так. Хіба ж я була щойно з вами груба? — А тоді обернулася до чоловіка: — Я говорю до публіки природно, милий. Так уже в мене заведено. Це ніякі не грубощі.

— Гаразд-гаразд, люба, — мовив пан Ґарднер. — Не треба робити з мухи слона. Та й цей чоловік — не публіка.

— О, невже? А хто ж він? Заблуканий небіж?

— Поводься ґречно, люба. Цей чоловік — колега. Музикант, профі. Тільки-но нас усіх розважав, — і він зробив жест у бік нашого тенту.

— Он воно як! — І Лінді Ґарднер знову повернулася до мене: — То це ви щойно виступали? Було гарно. Ви на акордеоні грали, так? Справді гарно!

— Дуже дякую. Власне, я — гітарист...

— Гітарист? Та ви жартуєте. Я ж буквально хвилину тому за вами спостерігала. Ви сиділи он там, біля контрабасиста, і так чудово грали на своєму акордеоні...

— Даруйте, але на акордеоні у нас грає Карло. Такий кремезний лисань.

— Ви певні? Не жартуєте?

— Люба, я ж тебе просив не грубіянити.

Він не те щоб кричав, та голос його зазвучав раптом твердо і сердито, а тоді запала дивна мовчанка. За мить сам пан Ґарднер її й порушив, лагідно мовивши:

— Вибач, люба, я не хотів на тебе кричати.

Він узяв жінку за руку, і я вже подумав був, що та відсахнеться, але ні, натомість вона присунулася до нього ближче і поклала вільну руку зверху на їхні з’єднані долоні. Так вони якусь хвилю й просиділи: пан Ґарднер з похиленою головою і його дружина, яка дивилася порожнім поглядом понад плечем чоловіка кудись через площу, в напрямку базиліки, проте не бачила, схоже, нічого. На ті кілька секунд вони мовби забули не лише про мене, хоч я сидів поруч, а й про всіх людей на площі. Потім вона озвалася майже пошепки:

— Все гаразд, милий, це я винна. Зіпсувала вам настрій.

Вони ще трохи посиділи так, далі тримаючись за руки. Затим пані Ґарднер зітхнула, відпустила чоловікову руку і глянула на мене. Вона дивилася на мене й раніше, але цього разу то було інакше. Цього разу я відчув її чари. От немов у неї була така собі шкала, з позначками від нуля до десяти, і тієї миті