Читати книгу - "Відьомські двері"

— Милі діти! Я й досі чую їхні голоси.

— І ось ми тут, сімнадцять місяців опісля.

Він пригорнув її до себе і почав вдивлятися в їхнє майбутнє, що, здавалося, темніє на стелі.

— А ось і я, — пробурмотів голос.

— Хто? — перепитав Дуґлас.

— Я, — прошепотів голос. — Саша.

Дуґлас поглянув на незворушні губи дружини.

— Отже, ти врешті вирішив заговорити? — запитав Дуґлас.

— Так, — почувся шепіт.

— А ми саме метикували, коли ж почуємо тебе, — промовив Дуґлас і лагідно пригорнув до себе дружину.

— Бо вже час, — знову прошепотів голос. — Отже, це я.

— Ласкаво просимо, — сказали вони разом.

— А чому ти не озвався до нас раніше? — запитав Дуґлас Сполдінґ.

— Бо не був певний, що я вам до вподоби, — прошепотів голос.

— Чому ти так вважав?

— Спочатку я був переконаний в цьому, потім — ні. Колись я був лише ім’ям. Пам’ятаєте, я був готовий з’явитися ще минулого року. Але тоді я вас налякав.

— Ми були без копійки, — спокійно промовив Дуґлас. — І самі були дуже налякані.

— Але що страшного в житті? — запитав Саша. І губи Меґґі затремтіли. — Тут інше. Страшно не існувати взагалі. Бути небажаним.

— Навпаки, — Дуґлас Сполдінґ пересунувся на подушці так, щоби бачити профіль дружини: її очі були заплющені, а дихання рівне.

— Ми любимо тебе. Але минулого року був просто не час. Розумієш?

— Ні, — прошепотів Саша. — Я розумію лише те, що ви мене не хотіли. А тепер захотіли. Але мені вже пора.

— Але ж ти щойно з'явився!

— Проте я вже йду.

— Не йди, Сашо! Залишся!

— До побачення, — і кволий голос затих. — Усе, бувайте.

І тиша. Меґґі розплющила очі й промовила:

— Саша зник.

— Цього не може бути!

У кімнаті було тихо.

— Це неможливо, — сказав Дуґлас. — Це ж лише гра.

— Більше, ніж гра. О Боже, як же мені холодно! Зігрій мене!

І він ворухнувся, щоби пригорнути її.

— Все гаразд!

— Ні. В мене дивне відчуття, що все це було насправді.

— Це і є насправді. Саша нікуди не подівся!

— Нам слід щось робити. Допоможи мені.

— Допомогти? — і він притис її до себе ще міцніше, і навіть заплющив очі, а потім гукнув: — Сашо!

Мовчання.

— Я знаю, що ти тут. Ти не можеш сховатися.

І його рука порухалась у тому напрямку, де мав бути він.

— Послухай! Скажи щось. Не лякай нас, Сашо! Ми й самі не хочемо лякатися і не прагнемо лякати тебе. Нас лише троє проти усього світу. Сашо?

Тиша.

— То що? — прошепотів Дуґлас.

Меґґі зробила вдих і видих.

Вони почекали.

— Так?

У нічному повітрі почулося легке, наче подих, коливання.

— Так!

— Ти повернувся! — разом вигукнули вони.

Знову мовчання.

— То ви мені раді?

— Раді!

І так минула ніч, і день, і ще одна ніч, а потім день наступний, і була ще купа днів, але найголовнішими були ночі, коли він намагався заявити про себе, пропищати свою думку, і ці спочатку ледве зрозумілі фрази ставали все розлогішими, впевненішими і чіткішими; а поки вони завмирали в очікуванні: то вона ледь ворухне губами, то він підхопить її порух, і кожен з них випромінював тепло і щирість, стаючи живим рупором. І слабкий голосок перекочовував із одного язика на інший, інколи перериваючись через лагідні вибухи сміху, бо вони самі усвідомлювали, наскільки кумедно це виглядає збоку. Вони ніколи не знали, що ще скаже Саша, але дозволяли йому виговоритись аж до світанку, а потім засинали із посмішкою на губах.

— То як щодо Геловіна? — запитав він десь на шостому місяці.

— Геловіна? — здивувались вони.

— Хіба це не свято смерті? — пробурмотів Саша.

— Так, але…

— Я не певен, що хотів би народитись саме того вечора.

— А коли б ти хотів народитися?

Тиша, бо Саша розмірковував.

— В ніч Ґая Фокса,[5] — нарешті шепнув він.

— Ґая Фокса???

— Це ж феєрверки, Порохова змова, Парламент, чи не так? «Пам’ятна розрада — П'яте листопада»?[6]

— Гадаєш, зможеш почекати до того часу?

— Спробую. Не думаю, що готовий розпочати з черепів та кісток. Порох мені більше до вподоби. І я би міг про це написати.

— Ти хочеш стати письменником?

— Роздобудьте мені лише друкарську машинку та стос паперу.

— І ти не даватимеш нам спати своїм клацанням по клавішах?

— Ну, тоді хоча б олівець, ручку і блокнот!

— Згода!

Отак усе вирішилось, а тим часом дні вишиковувались у тижні, а тижні перейшли з літа у перші дні осені, а Сашин голос усе міцнішав, як і його серцебиття та поштовхи рук і ніг. Іноді під час сну Меґґі будив його голос, і вона торкалася рукою свого рота, звідки виривались його власні враження про сон.

— Ну-ж бо, Сашо, відпочинь! Спи!

— Спати, — сонно відповідав він. — Спати… — і затихав.

* * *

— На вечерю, будь ласка, свинячі котлети!

— І жодних солоних огірків з морозивом? — перепитували вони в один голос.

— Свинячі котлети! — вперто казав він, і минало ще багато днів і світанків, коли врешті він замовляв: — Гамбургери!

— На сніданок?

— З цибулею, — уточняв він.

До кінця жовтня залишався один день, і тоді…

Геловін добіг кінця.

— Дякую, — сказав Саша, — за те, що допомогли мені перескочити через нього. Що нас чекає у найближчі п’ять ночей?

— Ґай Фокс!

— О, так! — кричав він.

І п’ятьма днями пізніше, за хвилину по півночі, Меґґі підвелася, пішла у ванну, а тоді розгублена повернулася назад.

— Любий, — сказала вона, присідаючи на краєчок ліжка.

Напівсонний Дуґлас Сполдінґ обернувся до неї.

— Так?

— Який сьогодні день? — прошепотів Саша.

— Нарешті Ґай Фокс. То й що?

— Я не зовсім добре почуваюся, — сказав Саша. — Та ні, я сповнений сил. Я бадьорий і жвавий. І готовий вийти назовні. Час прощатися. Чи то вітатися? Що я маю на увазі?

— Кажи вже прямо.

— Чи є якісь сусіди, котрі будь-якої миті змогли би відвезти нас у лікарню?

— Так.

— То зателефонуйте їм, — промовив Саша.

І вони зателефонували сусідам.

Вже у лікарні Дуґлас поцілував його в те місце, де мав би знаходитися Сашин лоб, і прислухався.

— Тут було непогано, — сказав Саша.

— Ти мав усе найкраще!

— Ми більше не говоритимемо. До побачення!

— До побачення! — відповіли вони.

На світанку звідкілясь почувся слабкий крик. І невдовзі потому Дуґлас увійшов в лікарняну палату дружини. Вона поглянула на нього і сказала:

— Саші немає.

— Я знаю, — сказав він спокійно.

— Але він замовив словечко, і ось тепер тут є хтось інший. Поглянь.

І він підійшов до ліжка, а вона відгорнула кутик ковдрочки.

— Здуріти можна!