Читати книгу - "Третій фронт"

— Що це було? — поцікавився я.

— Шпиль, — тихенько прошепотів він.

— О, та ви знаєте, як його звуть! — Я здивувався, бо зазвичай люди не знали, як звати чудовисько, з яким вони зустрілися.

— Знаю. Ось. — Військком вийняв з-під стола якісь аркуші. Я придивився до них. Усміхнувся. Це була відксерена книга «Сто чудовиськ України», заборонена ще за Кучми. Моя книга. Пожовклі, затерті аркуші, видно, що пройшли через руки десятків, якщо не сотень читачів. — Це ж ти — автор?

— Я.

— Ти все точно описав. Ну, про Шпиля. Дуже точно. — Військком витер піт. — Я думав, що Бар-Кончалаба — це псевдо.

— Коли видавав цю книжку, був такий дурний, що поставив справжнє прізвище, — знизав я плечима.

— Тебе ж тоді посадили?

— Так, на три роки у СІЗО.

— І як ти звідти вийшов?

— Помаранчева революція. Мене випустили через тиждень після третього туру.

— Ти ж сам стикався з ними? — пошепки спитав військком.

— А як би ще я їх вивчив? Із книжок про них не вичитаєш, треба було досліджувати все особисто, у полі.

— Кажуть, ти весь у шрамах.

Мабуть, йому вже доповіли. Коли я вийшов із роздягальні в самих трусах, щоб проходити медкомісію, коридор приголомшено замовк. Півсотні чоловіків ошелешено роздивлялися мене, наче справжнє диво. Розступалися, пропускали всюди без черги. Так само дивувалися і лікарі. Жоден не спитав, звідки ті шрами та опіки. Люди не хочуть знати страшного. Воно їх вабить, але більшість краще втече, ніж ризикне. Таких божевільних, як я, мало.

Закасав рукав на правій руці. З десяток шрамів.

— Ось це — слід від зубів Невидимця. Ось це — від стріли Стрибунця, а це — мене намагався схопити Ведмеслуга. Ось це….

— Досить, досить! — Військком замахав руками. — Опусти рукав!

Я опустив. Військком важко дихав.

— Я розумію, що це дурниці. Такий фахівець, як ти, мусить сидіти при штабі, при Генеральному штабі, і допомагати порадами там. Але я нічого не можу зробити. — Він зітхнув і розвів руками. — Єдине, що від мене залежить, — це військова частина, куди ти потрапиш. І тут ти можеш обрати. Механізована бригада, десантники, артилеристи, зв'язок, прикордонники. Куди скажеш, туди й поїдеш.

— А що б ви порадили?

— Не знаю. Мабуть, артилеристів. Їм хоч в атаку не ходити.

— Тоді давайте до артилеристів.

— Добре. Тільки вони через кілька годин уже від'їжджають. Автобуси тут. Вас повезуть у навчальну частину, кудись під Київ.

— Я готовий, речі зі мною.

Військком підвівся. Обережно, з деяким переляком підійшов до мене, подав руку, потиснув мою. Він поводився так, наче боявся, що я будь-якої миті можу стрибнути і перегризти йому горлянку.

— Слухай, а можеш мені підписати цю книгу? — Він узяв стос аркушів і гарну, мабуть, дорогу, ручку зі столу.

— А де ви її відксерили? — спитав я. Весь наклад знищили. Навіть у мене «Ста чудовиськ» не залишилося. Була схованка з десятком книжок на дачі, але есбеушники, які вели справу, знайшли і її.

— Я за цю копію заплатив сто баксів. За сто баксів у цій країні все знайдеться, — нервово посміхнувся військком. Тримав переді мною аркуші ксерокопій. Знайома обкладинка, яка мені колись так подобалася. Я на човні з чудовою білявкою відбиваюся веслом від рептилоїдів. Вивів чорнилом: «Бажаю ніколи не зустрітися з героями цієї книги. Владюша» — і поставив гарний підпис, схожий на пагоду.

— Дякую! — прохрипів військком, нахилившись до мене. — Якби міг, я б допоміг, але зараз нас дуже душать, щоб давали план призову. Нічого не можу зробити. — Він зітхнув і знизав плечима.

Я кивнув. Уже не було сил дратуватися від цієї країни. Він іще раз потиснув мені руку, і я пішов. Вийшов на вулицю, присів там на гранітний парапет, закурив. Був у старому камуфляжі, який використовував під час експедицій. І подумати не міг, що камуфляж згодиться для армії. Поруч стовбичили інші призовники, теж здебільшого у камуфляжі. Дехто пиячив. Пили пиво або горілку з крамниці через дорогу. Прапорщики просили дуже не напиватися, просили родичів дивитися за своїми. Але ті напивалися. Вже кілька ледь стояло, кілька дрімало на дерев’яних лавах під парканом.

— Забирайте їх швидше, поки вони ще транспортабельні! — хвилювався військком, що вибіг керувати відправкою чергової групи. Підійшов до мене, теж закурив. — Сама алкашня. Ну от уяви, прийшов один, на медкомісії каже: готовий служити, тільки мені потрібна пляшка пива кожні дві години. Інакше не можу!

Я кивнув. Подумав, що разом зі мною медкомісію проходив пацан, який попросив, щоб йому давали в армії метадон, бо сидів на ньому вже кілька років. Мобілізація скаламутила такі людські прошарки, що я вже ні з чого не дивувався. Трохи було ідейних, патріотів, а всі інші — ті, хто не зміг або сховатися, або відкупитися. Тобто сміття. Не дуже розумів, як із таким людським матеріалом можна було успішно воювати, але зараз же було перемир’я, а там їх, може, чогось і навчать.

Військком пішов у справах, утретє підійшов, уже коли майбутнім артилеристам наказали сідати в автобуси. Приніс камуфляжну куртку.

— Ти вбраний легко, а воно ж весна холодна, на ось, візьми. Це тобі від мене і моїх товаришів, які твою енциклопедію читали. Не мерзни.

Куртка була нова і досить тепла, я здивовано подякував. Все-таки не звик отримувати прямий матеріальний зиск від своєї наукової діяльності.

— Накинь, — порадив військком. Я залюбки погодився.

— Ну, щасливої дороги.

— Дякую.

Невдовзі вже сидів в автобусі. Там було прохолодно, салон вимерз, водія попросили ввімкнути пічку, але той сказав, що зламана.

— Нічого, мужики, набздите ще так, що дихати нічим буде.

Новобранці зареготали. Більшість були п’яні, деяких заносили товариші. Повантажилися, розклали речі на полицях і в проходах, рушили. Автобус старий, їхав важко, двигун надсадно ревів, підлога дірява. Я вкутався у куртку і хотів позгадувати минулі пригоди. Їх у мене було достатньо.

— Ти чим займаєшся? — спитав хлопець, що сидів поруч. Він був напідпитку, але в нормі, і далі не продовжував, як інші.

— Учений.

— Який учений? — здивувався хлопець.

— Альтернативний біолог.

Звісно, держава й офіційна наука не визнавали ані мене, ані мого напряму, але мені було на них начхати так само, як і їм на мене.

— А що, у вчених броні від призову немає?

— Як бачиш.

— А я ремонтами займаюся.

Розмовляти мені з ним не хотілося. Я б відвернувся чи ще якось дав це зрозуміти — дивився б у вікна, з яких щезали журбівські вулиці, — але подумав, що мені з