потреби тілесної помірну: один — трохи хліба, инший — смокви, инший — фініки, ще инший — сочиво, намочене у воді, а инший же — нічого, лише тіло своє і лахміття, в яке був одягнений. Їли ж, коли природа тіла примушувала, зілля, що росте в пустелі. Так Йордан перейшовши, розлучалися далеко один від одного і не відали, де хто постить чи як подвизається. Якщо ж траплялося побачити комусь, що хтось до когось іде, зразу ухилялися в инший бік і жили в собі, співали Богові завжди і дуже мало в обумовлений час споживали їжі. Так цілий піст закінчивши, поверталися до монастиря в неділю, що перед Воскресенням Христовим, його ж передпразднество тоді з квітоносінням Церква святкувати прийняла. Кожний мав труду свого свідком совість свою, яка свідчила, що робив. І зовсім ніхто не питав иншого, як і яким чином подвиг здійснив: такий був устав монастиря того. Тоді-бо й Зосима, за звичаєм монастирським, перейшов Йордан, трохи з їжі несучи заради потреби тілесної, і одяг, в який одягнений був. Правило ж своє молитовне здійснював, через пустелю ходячи, і в час їди те, що до потреби природної належало, обережно сповнював, сну ж мало мав. Уночі, на землю схилившись і сівши трохи, спочивав там, де нічна година його застала. Вельми ж рано знову вставав, свій триб здійснюючи. Захотів же увійти у внутрішню пустелю, сподіваючись знайти когось з отців, що там подвизаються, аби від нього користь прийняти. І додалося йому бажання до бажання, йшов же двадцять днів, став трохи в дорозі й обернувся на схід, співаючи час шостий, творячи звичні молитви. Зупинявся-бо трохи в дорозі в часі правила свого, щогодини співаючи і б'ючи поклони. Коли ж стояв, співаючи, побачив з правого боку тінь, наче від людського тіла, спершу настрашився, думаючи, що бачить примару бісівську, і затремтів. Тоді знаменувався знаменням хресним і страх відклав. Уже закінчуючи свою молитву, повернувся очима на південь і бачив щось, що йшло наге тілом і чорне від засмаги, волосся мало на голові біле, наче вовна, і коротке, що лише до шиї сягало. Це бачивши, Зосима почав бігти в той бік, в якому те бачив, радіючи радістю великою: не бачив у ті дні людини ані когось живого. Коли ж те видіння Зосиму здалеку побачило, почало бігти і забігло в найглибшу пустелю. Зосима ж, наче забувши свою старість і втому дорожню, швидко біг, хотівши досягнути те, що бігло. Він-бо гонив, а воно бігло, був же біг Зосими швидший від того, що втікало. Коли наблизився, що можна було вже і голос чути, Зосима почав кричати зі сльозами, кажучи: «Чому втікаєш від мене, старця грішного, рабе істинного Бога, задля якого в пустелі цій живеш? Почекай мене, недостойного і немічного, почекай задля надії винагороди за твої труди. Стань і подай мені, старцеві, молитву свою і благословення задля Бога, який нікого не цурався». Коли це Зосима зі сльозами говорив, були близько один від одного, біжучи до місця, де наче потік сухий виднівся. Коли ж наблизилися до того місця, те, що втікало, перейшло на инший бік. Зосима ж стомився і до нього бігти не зміг, став по цьому боці потоку та додав до сліз сльози і до зойку зойк, що більше, ніж зблизька, ридання було чути. Тоді те бігуче тіло голос такий випустило: «Авво Зосимо, пробач мені, Господа ради, бо не можу, вернувшись, явитися перед тобою: я-бо жінка нага, як же бачиш, і сором тілесний непокритий маю. Але якщо хочеш мені, жінці грішній, молитву свою і благословення подати, кинь мені щось з одягу свого, щоб покрила я наготу свою і, вернувшись до тебе, молитву від тебе прийняла». Тоді трепет і страх великий, жах же розуму охопив Зосиму, бо почув, що на ім'я його кличе та, яка його ніколи не бачила і про нього ніколи не чула.
І сказав собі: «Якщо б не була вона ясновидицею, не назвала б мене на ім'я». І зробив швидко сказане: зняв з себе одяг старий і подертий, який носив, кинув їй і відвернувся лицем від неї. Вона ж, взявши, покрила частини тіла свого, які випадало більше від инших покрити, як же можна було, підперезалася і, обернувшись до Зосими, сказала: «Нащо тобі захотілося, авво Зосимо, грішну жінку бачити? Чи потребуєш щось від мене почути чи чогось навчитися, стільки труду не полінувавшись здолати?». Він же, на землю кинувшись, просив прийняти благословення від неї. Також і вона кинула себе, і лежали обоє на землі, один від одного благословення просячи, і нічого ж иншого від них не було чути, лише «благослови». Через довгий час сказала жінка до Зосими: «Авво Зосимо, тобі годиться благословити і помолитися, бо ти пресвітерства саном вшанований і багато літ перед святим вівтарем стоїш, Божественних Таїнств дари Господеві приносиш». Ці слова у більший страх Зосиму кинули, і затремтів старець, сльозами обливаючись і стогнучи, говорячи до неї перетрудженим і знемагаючим віддихом: «О мати духовна, ти до Бога наблизилася і більшою частиною умертвилася, виказує більше від инших Богом дане тобі обдарування, бо на ім'я мене кличеш і пресвітером назвала того, кого ж ніколи не бачила. Тому сама швидше благослови, Господа ради, і подай молитву потребуючому від своєї досконалости». Піддалася вона наполяганням старцевим, сказала: «Благословен Бог, який хоче спасення для душ людських». Коли Зосима сказав «Амінь», встали обоє із землі. Вона ж мовила до старця: «Чому до мене, грішниці, прийшов, чоловіче Божий, чому захотів бачити жінку нагу, що жодної чесноти не має? Проте благодать Святого Духа наставила тебе, щоб одну послугу зробити тілу моєму в час потреби. Скажи мені, отче, як християни живуть нині: чи як царі, чи як святі Церкви?» Зосима ж відповів: «Молитвами вашими святими, мир міцний Бог дарував. Але прийми прохання недостойного старця і помолися, Господа ради, за цілий світ і за мене, грішного, щоб не було для мене безплідним це ходження в пустелі». Вона ж відповіла йому: «Тобі більше годиться, авво Зосимо, священичий чин маючи, за мене і за всіх молитися. На те бо й учинений ти. Проте через те, що послух робити маємо, те, що ти мені звелів, виконаю». Це мовивши, обернулася на схід і, звівши очі вгору та руки здійнявши, почала молитися тихо, і не чути було слів її. З них же Зосима нічого не розумів, і стояв [як же казав]