Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

О восьмій ранку мені зателефонувала мама:
– Привіт, доню! Не розбудила?
– Ні, мамуню, привіт! Сьогодні наш будинок піднявся рано. У нас тут пригода. Стільки усіх понаїхало. А все через те, що Гаврилович мабуть щось залишив на плиті, коли його інфаркт розбив. Правда, загорітись не встигло. Ти ж знаєш наших сусідів: почують те, чого ще й не трапилось взагалі.
– От горе! Так що, може Аллочка знайшлась і це його бідолашного добило? – питала мама про доньку того сусіда.
– Якби ж то. Ні, не знайшлась. Знаєш, мамуню, сусідки кажуть, що вже краще б знайшлась та похоронили. Тоді б він змирився та вже так не мучився.
– Це точно. А як твої справи, маленька? – відійшла мама від чужої сумної теми та думала, як перейти на більш приємні.
– Ой, мамо, ніяк! Швидше головою стіну розбити, ніж в нашому місті без протекції роботу знайти, – розкривала відгуки про свої напрацювання у цій справі я.
– Златочко! Та не переживай ти про ту роботу. Знайдеться колись. Я тобі там копієчку на карту скинула. І взагалі, ми з татом вже так скучили, що хоч вовком вий! – зізнавалась рідненька й не хотіла подумати про те, що вони там з татом удвох, а я хоч і посеред Києва та відчуваю себе, наче на безлюдному острові.
– Мамо, не згадуй про вовків! Вони мені сьогодні приснились. А ти ж знаєш: я їх страшенно боюся. Завжди перемикаю канали, коли чую як вони виють, – нагадувала я своїй неньці підзабуте.
– Дитино, та де у нас на Прорізній ті вовки? Хіба що п’яниці з ресторанів. Так ти ввечері не ходи нікуди, – попереджала дорослу доньку щира матуся.
– Та я й не ходжу. Куди мені ходити? Сиджу в мережі, дурні відгуки про роботу перебираю. Ма, а коли ви з татом приїдете, хоч на трішки? Я дико сумую! – тепер ледве не плакала в телефон ота доросла доня.
– Скоро, Златочко! Скоро. Ось здадуть в експлуатацію нову свердловину й тоді точно приїдемо. Пекло це вже так дістало. Хочеться на фонтани подивитись, каштанчиками побавитись. Бо в нас же вдома золота осінь! А тут сухе все, наче камінь. Я теж висохла, що та мумія, дивитись страшно.
– Мамочко, та не прикидайся страшною, бо ти у нас струнка й красива завжди, – зробила я комплімент мамі.
– Дякую, золотко моє. Ой, вибачай будь ласка – треба бігти. Бережи себе, донечко. Цьом-цьом тебе сто разів! – зв’язок перервався і я знову залишилась на світі сама-самісінька.

Ой, краще б вона не телефонувала! Коли я звикаю до тиші й самотності – це тяжко, але життя йде якось рівно. А після таких розмов мені хочеться кинутись з вікна, щоб не було цієї  туги на душі. Але ж куди я кинусь? Другий поверх! Ну хіба що калікою зроблюсь. Ось тоді життя точно стане приємнішим... Добре! Не буду сумувати та перевірю картку. Так, дійсно, судячи з тисячі доларів, які впали на мій рахунок – нормальна дівчина на моєму місці миттю помчала б до ЦУМу скуповувати вбрання. Але мені й до вбрання було байдуже, бо носити його я могла хіба що на кухні або перед телевізором... Я ж не витрачаю, як Вероніка. Хоч у неї прибутки й витрати, скоріше за все, мають зовсім іншу картину.
– О! Легка на згадці, – подивилась я на екран айфона: – Привіт, красуне!
Привіталась я з Веронікою і тут почула дивне:
– Hello, bebi! How are you? – Привіт, мала! Як справи?
– Well thank you. What about you? – Добре, дякую. А в тебе? – відповіла я Вероніці й зрозуміла, що привітання вона вивчала, мабуть з якимось іноземцем, усю свою «робочу» ніч.
– Ні фіга не зрозуміла. Але здогадуюсь, що добре? – чесно зізналась мені Ніка та повернулась до рідної мови, а потім додала: – Ти сьогодні ввечері вільна?

Цим питанням я була дуже здивована та уточнила:
– А ти хочеш до мене в гості зайти? Так, ласкаво прошу...
– Та ні, навпаки. Хочу тебе до нас в Голлівуд запросити. Познайомишся з моїм женихом. Бачиш, я вже й мову вивчати почала. Тільки поки йде дуже туго, – сміялась на тому кінці Вероніка і я згадала, що в неї і з української оцінки були не найкращі. А на англійську вона відразу в школі забила. Але, можливо, тепер життя підкинуло привід для вивчення?
– Нікусь, а чого я туди до вас попруся? Це ж інший кінець міста? Може все-таки ви до мене? Покажемо твоєму іноземцю Хрещатик, фонтани, оперний... Чи йому таке не цікаво? – здогадувалась я: які у Ніки женихи.
– Златко, не парся! Бачив він усі ті фонтани. А ми тебе потім доставимо в кращому вигляді. Ну, чого ти там киснеш у своєму центрі? Погоджуйся! Буде весело. У нас нову програму завезли. Свій талант тобі продемонструю. Ти ж не бачила, як я танцюю, взагалі, – щиро вмовляла мене колишня однокласниця.

Я подумала, що втрачати мені нічого і, якщо вже жити тут одній, з вовками на подушці – треба послухатись веселу Вероніку та й проїхатись через пару районів до її нічного клубу. Може й правда спаде на думку щось продуктивніше?
Шукати роботу я сьогодні категорично відмовилась. Навпаки, грунтовно підготувалась до походу в нічне життя: гарно вимила своє довге волосся, вибрала маленьке чорне плаття і, звичайно, кращі туфельки на височенному каблуці. Прикраси в мене були, але я розуміла, що в тій тусовці вони будуть зовсім недоречні й залишила на собі повсякденний скромний комплект. Потім сходила за овочами на Бесарабку та приготувала собі улюблений салат. Підправила манікюр та брівки. «Думаю, я готова!» сказала собі й вляглась поспати. Вдень мені спалось дуже добре. Снів я не побачила взагалі та й вовки порозбігались кудись у невідомому напрямку.

Біля сьомої вечора мені знову телефонувала Ніка:
– Ну як, зубрилка, готова поринути в мій казковий світ?
– От умієш ти, Нікусь, підтримати! Не була я ніколи зубрилкою, – образилась я.
– Золотце, ти невиправна! Та жартую я завжди, коли до виступу готуюсь. Давай, викликай таксі та миттю до нас. Чекаємо!

Поки ми з таксистом в «час пік» допхалися на лівий берег вже майже смеркло. Літо закінчилось і рання осінь нагадувала про коротші дні. Я вийшла біля яскраво сяючого закладу, куди запросила мене колишня однокласниця та чомусь подумала, що тут сумніше, ніж мені одній у квартирі. Всі ці вогні підходять ну хіба ялинці, та й то один раз на рік. А якщо дивитись на все те кожного дня, скоро ж можна з глузду з’їхати! Та кожному своє.

Звичайної довгої черги, які показують в телесеріалах – тут не було. Я піднялась на кілька сходинок та запитала в охоронців: як побачити Вероніку? Один пронизав мене здивованим поглядом і сказав:
– Щось Ви не дуже схожі на її подругу. Ну, пішли...
Відразу було зрозуміло, що цей чоловік не дарма їсть свій хліб. З фейсконтролю в нього, мабуть, було «відмінно». Дядько провів мене темними коридорами у якусь підсобку та відчинив двері до невеличкої гримерки:
– Прошу! Ось вона наша суперзірка.

Охоронець зник, а розмальована і вся обсипана блискітками Ніка кинулась мене обіймати доволі обережно так, щоб не порозлітались її «прикраси». На ній майже нічого не було. Тільки якийсь яскравий, теж сяючий блискітками, купальник та фіолетове дуже перенасичене лаком волосся на голові.
– Молодець, Златко! Зважилась все-таки. А ти так нічого собі. Як юна королева виглядаєш. Але ж це тобі все ноги допомагають. От би в танцівниці піти! Такий скарб пропадає. А мої хоч і коротенькі, але теж стрункі. Зате з моєю вагою пілон навіть не хитається. У нас є Танька, то коли танцює – гості бояться поряд сидіти, щоб не завалила все. Але я тобі цього не говорила. Ось і мій Фадель! Познайомтесь... Моя шкільна подруга – Злата! А це мій коханий чоловік, – пригорнулась вона до плеча чорнявого, як ніч Фаделя.