Читати книгу - "Кожною клітинкою тіла, Катерина Орлова"

Півтора року тому

Коли ти, здається, народжена з коханням у душі, ти не розумієш, як може бути інакше. Твоє серце завжди впізнає його, відчуває, дихає ним. Ти користуєшся будь-якою можливістю, щоб мигцем побачити його, почути голос, відчути запах.

Рон Моріс був для мене цілим світом, який він раз у раз перевертав з ніг на голову. Він ніколи не давав мені надії, нічого не обіцяв і не дозволяв думати про те, що між нами може бути щось більше. Але хіба серцю потрібен дозвіл? Хіба воно потребує обіцянок? Досить погляду. Слова. Жесту. Тоді воно здіймається і мчить назустріч коханому з потрійною швидкістю.

Кожен прояв уваги з його боку призводив щоразу до того, що надія воскресала і знову пропалювала нутрощі.

Але він завжди тримав мене на відстані. Одного разу, напившись на вечірці, я зателефонувала йому і запитала, чи можу приїхати до нього. Мені було сімнадцять, а Рону - двадцять сім. Він уже був чоловіком, дорослим, сильним, що зводив з розуму своїм досвідом і власним поглядом на все. А я була дівчиськом, яке божеволіло від нього з самого дитинства.

Рон дозволив приїхати, навіть запропонував забрати мене з вечірки, щоб, за його словами, я не сідала в машину до незнайомця. І ось через п'ятнадцять хвилин я сиділа в його вантажівці, захоплено спостерігаючи за тим, як його міцні руки стискають кермо. Я дивилася на його вольове підборіддя, коротке волосся, різку лінію вилиць, прямий ніс. Я вбирала своїм п'яним мозком усе, що він дозволяв мені побачити й відчути.

У якийсь момент мої ноги дали знати, що втомилися від босоніжок на високих підборах. Тонкі ремінці настільки сильно впилися в шкіру, що між ними шкіра роздулася і почервоніла. Я потягнулася і зняла їх, щоб відчути хоч якесь полегшення. Видихнула, відчуваючи ні з чим незрівнянне задоволення. Рон кинув короткий погляд на мої ноги.

Я знову відкинулася на спинку сидіння і продовжила милуватися чоловіком.

- Ми на місці, - сказав Рон, звертаючи з дороги.

Я повернулася обличчям до лобового скла і помітила, що він припаркувався біля мого будинку.

- Ми ж мали поїхати до тебе, - розчаровано сказала я.

- Ти хотіла поїхати до мене, але ми вже точно не повинні були, - відповів Рон, дивлячись на мене.

У його погляді була непохитність. Він ухвалив рішення і мав намір його дотримуватися.

Я рвучко зітхнула. Роздратування розтікалося по венах разом із втомою від спроб привернути до себе увагу чоловіка.

- Я проводжу тебе. Не хочу, щоб мама вбила тебе за те, в якому стані ти повернулася, - сказав Рон і вийшов з машини.

- Її немає вдома, - задумливо пробурмотіла я, дивлячись на те, як він обходить машину.

- Ходімо, - сказав чоловік, відчинивши двері і простягнувши до мене руку.

Я схопила босоніжки і спробувала сама вистрибнути з машини, але зазнала невдачі і мало не впала з підніжки. Рон спіймав мене, коли ніс був уже всього за кілька сантиметрів від землі. Уповільнена алкоголем реакція не дозволила мені навіть виставити руку, щоб уберегти обличчя. Міцні руки підхопили мене і притиснули до твердого тіла. До біса охріненне відчуття, скажу я вам. Я аж прикрила очі від задоволення. Хіба що не заурчала як задоволена кішка.

Рон поставив мене на ноги, потім підхопив під спину і коліна, і поніс до будинку. Я з дурною посмішкою витріщалася на чоловіка.

- Знаєш, зараз ти ніби вносиш наречену в новий дім.

- Мел, не мели дурниць, - гаркнув Рон. - Встань рівно, я подзвоню у двері.

Рон поставив мене біля дверей, і я сперлася на одвірок.

- Тобі ніхто не відчинить, - пробубнила я.

- Що? - перепитав він.

- Ніхто не відчинить тобі.

- Чому?

Я знизала плечима.

- Тому що там нікого немає, - прошепотіла, нахилившись до нього. Плече зісковзнуло з полірованого дерева і я практично впала в обійми Рона.

- Мел, мами вдома немає? - запитав він, знову підхоплюючи мене і рятуючи від падіння. Мій лицар у сяючих обладунках. Я похитала головою, дивлячись у дивовижні зелені очі. Чоловік опустив погляд до моїх губ на секунду, потім прикрив очі і знову поставив мене біля одвірка. - Дай ключ.

Рон простягнув долоню, чекаючи, поки я у своїй крихітній сумці знайду ключ від будинку. Я дістала його і поклала на теплу долоню чоловіка, кокетливо провівши пальцем по ній. Рон різко відсмикнув руку і вставив ключ у замкову щілину. Відчинивши двері, чоловік знову підхопив мене на руки й заніс усередину, зачинивши ногою двері.

- Де твоя спальня? - запитав він, зупинившись біля входу.

- Ліворуч по коридору перші двері.

Рон напрочуд легко орієнтувався в темряві мого будинку. Мені здається, навіть я сама могла б тут рознести під три чорти півдома, поки дісталася до своєї спальні принцеси.

Незважаючи на те, що мама з татом були розлучені, він продовжував любити мене і потурати моїм примхам. Коли мені виповнилося дванадцять, я вирішила, що мені потрібна спальня принцеси, і тато не поскупився. Тепер цю кімнату можна назвати приміщенням, у якому свого часу вибухнула солодка вата.

Стіни були ніжно-бузкового кольору. Велике ліжко з балдахіном із рожевої органзи і вирізаною в дерев'яній спинці білого кольору короною. Білий стіл із кріслом, обтягнутим рожевим хутром. Шафа з комодом теж білі, але нескінченні дрібнички, якими наповнена моя кімната, відразу видавали у мені любительку казок про принцес і прекрасних принців.

Той вік давно минув, але я не могла попрощатися з дитячою мрією. Я відчайдушно чіплялася за казку як за рятувальне коло. Мені все ще хотілося бути безтурботною і вірити в чудеса. Я не була готова попрощатися з дитинством, хоча, за іронією долі, це станеться через тиждень. Мені офіційно виповниться вісімнадцять, і доведеться попрощатися з кімнатою принцеси, щойно я поїду в університет. Мама сказала, що зробить із неї нормальну кімнату для дівчини.

Рон підійшов до ліжка і посадив мене на край. Потім увімкнув приліжкову лампу й озирнувся.