Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

— Ви ж розумієте, що це не так страшно, як може здатися на перший погляд? Ви дорослі люди й чудово усвідомлюєте, що сьогодні цією процедурою нікого не здивуєш. Олесю, ви чуєте мене?

Піднявши очі на свого гінеколога, я намагаюся зрозуміти, що ця мила жінка середнього віку хоче до мене донести. Начебто я і чую кожне її слово, але не розумію сенсу. Після діагнозу “безпліддя” взагалі щось перестала розуміти.

Мені треба опанувати себе та піднятися, ще один викидень можу не пережити.

Чому кажуть “дурна справа нехитра”? У чому саме вона нехитра?

Протягом п'яти років я ставлю собі це запитання і не можу зрозуміти, що роблю не так. Чому Бог не посилає мені дітей? Невже серед тих мам, які оп — і залетіли, є хтось кращий за мене, той, хто так відчайдушно хоче завагітніти та виносити дитину?

Я давно готова: була у психолога, перебуваю у центрі планування сім'ї вже чотири роки, у мене є чоловік і гроші, щоб виростити та виховати малюка, фізично активна, не вживаю алкоголь і не курю. За наркотики взагалі мовчу, це для мене табу. То чому я не можу нормально виносити та народити?

Після року безуспішних спроб зачати мені поставили діагноз “безпліддя”, але за весь оцей час все ж таки два рази вдавалося зачепитися маленьким сперматозоїдам, і я побачила дві заповітні смужки на тестах.

Найщасливіші хвилини у моєму житті, навіть мій чоловік, який непохитний і суворий у звичайному житті, тішився, як дитина. Але нам не довелося пронести цю радість крізь всі дев'ять місяців. Зазвичай це трапляється на десятому тижні, і вся радість обривається.

Востаннє ейфорія тривала одинадцять тижнів і два дні, а потім просто пішла кров. Яскрава кров, яка змила в каналізацію моє щастя і знову підняла хвилю душевного болю.

Так більше не можна, не зможу більше це бачити й залишатися нормальною людиною, розуміючи, що моєї дитини немає і ніколи, можливо, не буде.

— Олесю, — чоловік торкається мого коліна. Дивлюся на нього, а в його очах завмерло німе запитання: чому?

Сама не знаю чому, але не хочу я сурогатну матір, не хочу бачити та знати жінку, яка теоретично може подарувати моєму чоловікові довгоочікуваного спадкоємця. Краще всиновити крихітку з Будинку дитини, ніж бачити в очах Андрія захоплення якоюсь дівчиною, яка носитиме його малюка під серцем.

— Ні, я не згодна, ми намагатимемося ще, — кажу твердо, даючи зрозуміти всім присутнім, що не дозволю себе вмовити на це безумство.

— Добре, — погоджується гінеколог. — Випишу вам направлення на аналізи і пропишу ще вітаміни та фолієву кислоту. Все буде добре, не треба так зневірятися.

— Дякую вам за розуміння, Наталіє Сергіївно, ми обговоримо все з Олесею і зателефонуємо вам.

Андрій бере мене за руку і тягне з кабінету гінеколога, а я мовчу, бо розумію, що мені нічого додати. Не готова зараз до розмов, але ще більше готова наважитися на подібний вчинок.

Ми виходимо на вулицю, де нас зустрічає водій чоловіка, і, сівши у салон автомобіля, прямуємо у бік будинку. Будинку, який, можливо, ніколи не почує дитячого сміху та тупоту маленьких ніжок. Як подумаю про це — одразу непрохані сльози підступають. Стає так бридко та нестерпно боляче, адже це єдине, чого я хочу і ніяк не можу отримати.

Моє прокляте тіло ніби живе окремим життям і зовсім мене не розуміє. Воно або бореться з вагітністю, наче з вірусом, або взагалі завмирає за будь-якої зручної нагоди. Почуваюся мертвим контейнером, набитим літрами крові та органами, але ніяк не жінкою, що подарувала світові маленьких карапузів.

Дивлюся на чоловіка, він випромінює таку привабливу силу, ніби створений для того, щоб керувати цим світом. Завжди бездоганний: гарний, високий, стрункий, в ідеально випрасуваному костюмі та злегка скуйовдженою зачіскою. Як йому вдається настільки стійко триматися тоді, коли я розпадаюсь на шматочки від власного безсилля?

Андрій — один із найзавидніших чоловіків у нашій країні, йому тридцять чотири роки, але виглядає на двадцять вісім, бо весь свій вільний час приділяє спорту, правильному харчуванню і коханню до мене.

Ніколи не мала сумніву, що він ідеальний. Нехай це звучить заїжджено, але це так. Андрій Заремський — голова найбільшої компанії з виготовлення металопластикових вікон та дверей. Він вивів свій бізнес на міжнародний рівень, і тепер його вікна стоять не лише по нашій країні, а й у будинках іноземних країн.

Завжди чітко викладені ідеї, правильно поставлені цілі та ніякого милосердя конкурентам, хоч на сьогодні їх багато. Андрій керує багатомільйонною компанією, але не може керувати мною, називаючи мене своєю слабкістю настільки непередбачуваною, що буває страшно, але водночас дарує відчуття безмежного щастя, від якого зносить дах.

Він подарував мені всього себе, нічого не просячи натомість, а я навіть дитину народити йому не можу, щоб нарешті збулася його мрія і він став ще щасливішим, маючи повноцінну сім'ю. Почуваюся ще гірше від своїх думок, не знаю, звідки вони беруться, але мене вже починає нудити.