Читати книгу - "Магомет і Хадіза, Пантелеймон Олександрович Куліш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Твої джигитарі тиранії не знали,
Хранили волю й правду, як святиню,
Творили сильним суд, а вбогим милостиню.
IV.
Аравіє! Ти, мов той Бедуін ревнивий,
Камінням та песком обгородилась,
Сховалась од чужих у затишок щасливий,
Над морем, як над зеркалом, схилилась.
Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,
Про твій оазис мореходи знали,
До тебе паруси носили їх, мов крила;
Щасливою вони тебе прозвали,
І про тебе казки дивовижні казали.
V.
З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,
Як з древньої Юдеї й Самарії,
Повинен в мир прийти новий творець закона,
Возвишенний, як оний Син Марії…
Вже він прийшов, пророк, пустині просвітитель.
І шествує, незнаний ще нікому,
Ні родичам близьким, од них далекий житель,
Ні рідній ненці, ні собі самому,
Спасенних задумів поету мовчазному.
VI.
Не ключа журавлів по-над степом неслася,
Не з вирію летіли сірі гуси,
Не низка байдаків по морю простяглася:
То степові човни пливли по сусі.
Безпарусні човни, безвесельні галери,
Гуськом пливли і пливучи хитались:
Двугорбі в’ючаки, цібаті дромадери
В піску глибокому немов купались,
І порохи стовпом за ними підіймались.
VII.
Се з Мекки караван до Сйрії прямує,
Із здобиччю морсьских пучин глибоких,
Щоб накупить всього, що женщину чарує,
І нарядить Арабок світлооких.
Корали дорогі та жемчуги Цейлонські,
З бальзамами, алоем, камфорою,
Нав’ючять караван блаватусом Сидонським.
Кармазином, серпанками, тафтою
І білою, як на Ливані сніг, габою.
VIII.
Та Магомет не мав у всьому каравані
Ні зернятка. Се все було Хадізи,
Багатої вдови, між паніями пані,
Що торг вела від Інда до Тавризи.
Він — хлопець молодий, підпарубочий,
Вдовиченко убогий, та вродливий
Псував не знаючи солодкий сон дівочий…
Високий був, рум’яний, чорнобривий;
Мов та Полярниця, ясні блищали очі.
IX.
А голос — водопад, гучний, дзвінкий, грімучий,
В саду в Хадізи, у раю земному,
Що рине кришталем з нахиленої кручи
І по піску шумує золотому.
Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,
Що в табуні залигало арканом,
На вихрі степовім, блискавконогій птиці,
Не мчавсь таким орланом-гурриканом:
Так тілько смерті дух летить над океаном.
X.
Ніхто стріли в орла так не пускав високо,
Не здобував його з-за хмар летучих;
Ніхто не поринав у море так глибоко,
І в герці не являвсь, так гордо звучи.
В розмові ж і діди його остерігались,
Щоб не довів до сорома стареньких,
А друзі розумом живим його пишались,
На нього надились дівчачі неньки,
І бігали за ним хлоп’ята молоденькі.
XI.
Хлоп’ят любив, з дітьми, мов сам дитина, грався.
Вони йому здавалися пташками
Їх реготом та скоками втішався,
І веселивсь забутими піснями.
А послі пустотні впадав у сум глибокий,
Під пальмами ховався мовчазливий,
Скитавсь по кам’яній пустині одинокий,
Мов заходень, стратенець нещасливий,
Серед чужих людей безлюдник боязливий.
XII.
То не була журба, що він малий і вбогий
Поміж, великими багатирями:
Що цілини йому не орють круторогі,
Не ходять коні в нього табунами;
Що чабани отар у нього не пильнують;
Що не його верблюди караваном
Од моря Красного до Чорного прямують;
Що не зовуть його великим паном,
Ні шейхом-дідичем, ні князем, ні гетьманом.
XIII.
Журився він, чого його народ кумирам,
Мов Господу живому, покланявся!
Чому славетникам, тим шейхам, тим емірам,
Так як йому, Бог жизні не являвся!
Про Бога жизні він, ще хлопчиком маленьким,
Чував у Бозрасі, Фортеці Грецькій,
Як в Сирію ходив із дідусем стареньким
Та гостював в обителі чернецькій.
І снивсь йому той Бог в землі його отецькій.
XIV.
Там, в Мецці городі, над водянистим лугом,
В найстаршому зо всіх старих святилищ,
Стояло годовим, чи повсякденним, кругом
Три сотні шістдесят гидких страшилищ;
А серед них лежав, замість живого Бога,
Бездушний камінь, що упав із хмари
І назначив щодня чудовища святого,
Щоб честь йому і шану воздавали,
Творили молитви, акафісти співали.
XV.
Гордуючи дурним, паскудним суєвірством,
Заводив Магомет про нього мову,
Та, за рахованим попівським лицемірством,
Перенято дорогу його слову,
І названо його недовірком проклятим,
Що по дідах насліддя не шанує,
Що, догоджаючи вольнодумцям завзятим,
Перекази спасенницькі руйнує,
І розумом мирським гріховно коверзує.
XVI.
«Во ім’я Бога, ви, що звище просвітились,
Ви, що з небес премудрість осягнули,
Що для громадського спасіння народились,
І весь народ у темряву втягнули!
Промовив Магомет жерцям серед Кааби:
Возьміть меча Дамаського ясного,
Що на його клинок не впало око баби,
І виберіть бойця найголінного,
Котрого чествують по всій землі Араби.
XVII.
Я, сирота малий, убогий і незнаний,
Що в Бозі вся мояй надія й сила,
Піду з шаблюкою на первого між вами,
І Асмодею обрубаю крила.
Коли сі кам’яні боги очима бачять,
Коли сі глушани ушима чують,
Нехай вони тому кінець із нас призначить,
Кого жерці безбожним іменують,
Недовірком зовуть, кощунником плямують».
XVIII.
Тоді вчинився гук в святилищі страшенний
Всі кулаки угору підіймали.
Заверещав народ, завив, мов пес скажений.
Жерці одежу на собі подрали.
Сто рук жорстких, міцних вхопило Магомета.
І волокло із капища на страту.
Кипіла клекотом попівська ворожнета,
Без суду віддавала в руки кату,
І обіцялась дать з Кааби щедру плату.
XIX.
Під сей безумний час Хадіза з улемами
Несла в святилище дари великі,
Щоб караван жерці своїми молитвами
Перевели через пустині дикі.
Побачивши свого коханця молодого
В руках у душманів лихих, запеклих,
Мов у стальних кліщах і ледве вже живого,
Озвалась у словах ніжних та теплих.
Через приятелів і слуг своїх дотепних.
XX.
Як віск од сонечка, так змякнули від злота
Лихі жерці. Пригасла ворожнета,
І навіженная, розлючена темнота
Покинула душити Магомета.
І, вирвавши із рук попихачів жерецьких,
Хадіза в караван його послала,
У Сирію, до городів торгових грецьких,
Іти через сухі степи казала,
І так слугу свого від смерті рятувала
XXI.
Синаю, горо славна і свята во віки!
Чи чуєш, хто се, в образі смиреннім.
Наближивсь до тебе? Се знов пророк великий,
Крушитель ідольства в вертепі темнім,
В вертепі, де попи прославились розбоєм,
І «чорну дань» на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Магомет і Хадіза, Пантелеймон Олександрович Куліш», після закриття браузера.