Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

на це абсолютно не заслуговують». Пан Литвин закликав учених Національної академії написати універсальний шкільний підручник з історії України і взагалі з історії, який, за його словами, «повинен давати дітям усталені формули та оцінки, які, окрім усього іншого, виховували б відчуття національної гордості та патріотизму, давали б розуміння складності нашого історичного процесу і, водночас, консолідували українське суспільство».

Автор цієї розвідки не зміг не відгукнутися на цей заклик колеги і просить вважати цю книгу скромним продовженням свого першого пр[]актичного внеску у величну справу підготовки саме такого підручника — якщо не для дітей, то принаймні для дорослих.

Адже для написання такого підручника для дітей, за висловом академіка Литвина, повинно «вистачити таланту». А що в собі такого таланту автор не знає, то доводиться використати наявний ресурс для написання такого підручника бодай для дорослих.

Якою була «Україна» перед першою російською  

та австрійською окупацією?

Отож насамперед, як і годиться, перед тим як спробувати «виховати відчуття національної гордості», спробуймо бодай побіжно окреслити «складності нашого історичного процесу».

Численні розвідки вітчизняних істориків, оприлюднені впродовж останнього десятиліття, довели: «точкою повороту» в історії земель сучасної Правобережної України та народів, які їх населяли, стала ліквідація в 1772 та 1796 рр. Речі Посполитої Австро-Угорською, Німецькою та Російською імперіями.

Адекватну узагальнену картину малює Н. Яковенко[1]. Авторитетна дослідниця констатує: станом на початок XIV ст. головними «столами» Південно-Західної Русі — володимирським, галицьким та київським — володіли князі з двох родів: руського, Рюриковичів та литовського, Гедиміновичів. 1340 р. володимирський стіл «унаслідок династичних зв’язків посів син Гедиміна Любарт, одружений з донькою володимирського князя Андрія Юрійовича (Романовича)». Внаслідок успішних воєнних дій проти Орди в 50-х — на початку 60-х років XIV ст. Гедиміновичі утвердилися і на Київщині. На Волині від середини XIV ст. царювала молодша гілка Романовичів-Рюриковичів — князі Острозькі, а також нащадки турово-пінських князів. Тогочасний устрій земель, які входили до складу сучасної України, в адміністративно-територіальному сенсі склався «ще за домонгольських часів для створення податкових округів». У той самий час «основні форми політичної надбудови, які виникли у південно-західних князівствах до монгольського нападу, збереглися і після входження цих земель до литовської держави, традиційно виступаючи як військово-політична ієрархія панівного класу».

Річ Посполита в кордонах 1772 р. Суспільне надбання 

В основі всієї правової системи вказаних «столів»-князівств лежав принцип, проголошений «Саксонським Зерцалом»: «ніхто не може привласнити собі іншого права, крім того, яке йому властиве від народження». Влада була розподілена між великим князем та військовослужилими землевласниками. При цьому «в середньовічній уяві політичну незалежність країни <...> не ототожнювано з державною суверенністю, бо тодішня правосвідомість не знала безпосереднього панування держави над особою підданого: людина середньовіччя підкорялася іншій людині, а не державі <...> Державу сприймали як категорію абстрактну, лише як своєрідний додаток до особи властителя... З вимиранням одних і відходом інших княжих родів від свого народу становище почало змінюватися».

Прикладом автономного існування в державі була Київська земля, яку від 1471 р. очолював воєвода з роду литовських удільних князів Олельковичів. Він зосереджував у своїх руках усю повноту військової, судової, фінансової та дипломатичної влади.

Від кінця XIV ст. Брацлавська, Волинська, Київська, Луцька землі (які Н. Яковенко чомусь вперто називає «українськими») жили «за власним правом, зафіксованим в привілеях», а з 1529 р. — за єдиним для всієї держави правничим кодексом — Статутом. 1505 р. «було закладено засади політичного парламентаризму... король не міг видати жодних постанов без згоди сойму». Станом на кінець XVI ст. «українська (коректно — «руська», оскільки ніяких «українців» в XVI ст. в природі не існувало. — Д. Я.) шляхта домоглася законодавчого потвердження станових, політичних, майнових та особистих прав, які вкупі з фактичною монополією на землеволодіння й участь в урядово-адміністративному та законодавчому житті держави забезпечили їй виняткове становище серед решти соціяльних груп і прошарків населення».

Різні регіони тогочасної «України» разюче різнилися один від одного. Волинь з середини XV до середини XVI ст. — це «екстериторіальна княжа вотчина», федерація Волинського, Володимирівського, Кременецького та Луцького повітів. Брацлавщину, на думку Н. Яковенко, коректно порівняти з Київ­щиною.

«POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA» («Нова карта Польщі та Угорщини»). 1540 р. Чи не вперше присутні регіональні назви земель: Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Rvssia (Русь), Львів (Leopol), Podolіa (Поділля), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія) , Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen (Перекопська Татарія). Суспільне надбання

«POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA» («Нова карта Польщі та Угорщини»). 1540 р. Чи не вперше присутні регіональні назви земель: Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Rvssia (Русь), Львів (Leopol), Podolіa (Поділля), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen (Перекопська Татарія). Суспільне надбання

Головна причина «внутрішньої децентралізації» Волині — «наявність потужного й розгалуженого прошарку князів, нащадків як давньої династії володарів — Рюриковичів, так і нової — Гедиміновичів». Ці та інші княжі сім’ї — це «єдиний замкнений стан, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князівського титулу <...> Спадкове право князів на винятковість сприймала як належне не тільки українська родова шляхта, але й королівська влада <...> Князівський авторитет залишався в Україні нерозхитаним. <...> Особу князя і найвище право, носієм якого він уважався вже в силу народження, сприймали як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют». За класичною схемою всі князівські роди Великого князівства Литовського умовно поділялися на чотири групи, кожна з яких мала певне відношення до руських земель: князі литовського походження (в т. ч. представники панівної династії Гедиміновичів), князі руського походження (Рюриковичі), вихідці з татарських орд і Кримського ханату (в т. ч. Чингізиди); князі невстановленого походження. З кінця XIV ст. до середини XVIІ ст. на теренах Волині та сучасної Центральної України проживало щонайменше п’ятдесят два князівських роди. Особливу місію серед них мали «господарі Русі» — князі Острозькі.

«Тамга» — знак роду Гераїв. Суспільне надбання

Брацлавщина. Суспільне надбання

Саме князівська верства була реальною владою на території сучасної Західної та Центральної України, «проти яких і уряд, і король, і сейм перетворилися на порожні слова без реального змісту». Так, на території Лубенщини Вишневецьких, рівної якій не було на території тогочасної Європи, «діяли єдина влада і єдине право — княже». У середині XVIІ ст. двадцять два княжі роди контролювали на Брацлавщині, Волині (яка була «питомим гніздом князівських родів») та Київщині від 80 до 90% земельного фонду. При цьому, наголошує Н. Яковенко, «потужність» руських «набагато перевищувала реальну вагу князівської групи Білорусі і ­Литви».