Читати книгу - "Знищення"

Ми не мали можливості повідомити начальство про це відкриття. Правилом експедиції до Нуль-зони була відсутність зовнішніх контактів через побоювання незворотних забруднень. Ми також мало взяли з собою речей, які відповідали сучасному рівню технології. Ми не мали мобільних телефонів, комп’ютерів, відеокамер, жодних складних вимірювальних приладів, крім цих дивних чорних коробочок, підвішених до наших ременів. Для наших фотоапаратів потрібна була фотолабораторія. Особливо через відсутність мобільних телефонів справжній світ здавався недосяжним, але я завжди вважала за краще обходитися без них. Нас озброїли ножами, а ще дали замкнутий контейнер зі старими пістолетами й один автомат — останній був вимушеною поступкою сучасним стандартам безпеки.

Передбачалося, що ми просто будемо вести записи, такі як цей, в журналах, таких як цей: легких, але майже незнищенних, з водостійким папером, м’якою чорно-білою обкладинкою, голубим лінуванням для записів і червоною лінією зліва, щоб робити нотатки на полях. Ці журнали мали повернутися з нами — або їх мала знайти наступна експедиція. Нас попередили, що ми мусимо з максимальною точністю описувати ситуацію, щоб наші записи міг зрозуміти будь-хто, не знайомий з Нуль-зоною. Нам також наказали не розповідати про свої записи одна одній: начальство вважало, що узагальнення інформації зашкодить об’єктивності наших спостережень. Але з досвіду я знала, наскільки безнадійні ці перестороги, ці спроби уникнути стандартних помилок. Ніщо живе не здатне бути по-справжньому об’єктивним, навіть у вакуумі, навіть якщо розум його одержимий лише саможертовною жагою істини.

— Мене збуджує ця знахідка, — вигукнула психолог, перш ніж ми почали подальше обговорення вежі, — вас теж?

Раніше вона не ставила цього запитання. Впродовж тренувань вона частіше запитувала щось типу: «Наскільки спокійні, на вашу думку, ви будете в небезпечній ситуації?» Пригадую, що й тоді я сприймала її як акторку, що погано грала свою роль. Зараз це видавалося більш очевидним, ніби керування нами її напружувало.

— Справді, збуджує… Як неочікувано, — відповіла я, намагаючись не кпинити, але трохи не впоралась. Було дивно, що тривога в мені наростає, адже в моїй уяві, в моїх думках в цій знахідці не було нічого незвичайного. Перед тим як перетнути межу, я багато чого прокрутила у своїй голові: покинуті міста, дивні тварини, а одного разу в хворобливому маренні мені привиділось величезне чудовисько, що постало із хвиль і напало на наш табір.

Тим часом топограф тільки стенула плечима й не відповіла на питання психолога. Антрополог кивнула ніби на згоду зі мною. Вхід у вежу, що вів униз, створював відчуття присутності, як білий аркуш, на якому так багато можна написати. Ця присутність виявлялася в легкій лихоманці, що охопила нас усіх.

Я б вам назвала імена решти трьох, якби це мало значення, але тільки топограф протрималася довше за кілька наступних днів. Крім того, нас постійно застерігали від уживання імен: передбачалося, що ми маємо зосередитися на цілях, а «все особисте потрібно відкинути». Імена належали місцю, з якого ми прийшли, а не тим, ким ми стали, долучившись до Нуль-зони.

Спочатку нас було п’ятеро, і у складі експедиції був лінгвіст. Щоб дістатися межі, кожна з нас зайшла в окрему сліпучо-білу кімнату з дверима в дальній стіні та єдиним металевим стільцем у кутку. Стілець мав отвори для ременів, і наші припущення викликали гострий напад паніки, але потім я утвердилася в намірі дістатися Нуль-зони. Обладнання, розташоване в цих кімнатах, було під орудою Південного Округу, таємної урядової організації, яка мала справу з усім, що стосується Нуль-зони.

Там ми чекали, поки знімалися численні показники, і нас обдували струмені повітря, холодні й гарячі, із вентиляційних отворів у стелі. В якийсь момент психолог відвідала кожну з нас, хоч я й не пам’ятаю, про що між нами йшлося. Потім ми вийшли крізь дальні двері в центральну зону збору, довгий коридор закінчувався подвійними дверима. Там нас зустріла психолог, а лінгвіст більше не повернулася.

— Вона передумала, — пояснила психолог, зустрівши наші питання пильним поглядом, — вона вирішила залишитися.

Ми були трохи шоковані, але водночас відчули полегшення від того, що це не був хтось інший. Мабуть, з усього набору знань, лінгвістичні нам видавалися найменш потрібними. За хвилину психолог сказала:

— Тепер очистіть свідомість.

Це означало, що вона починає гіпноз, який допоможе нам перетнути межу, а до себе вона застосувала різновид самогіпнозу. Нам пояснили це так: щоб перетнути межу, нам знадобиться запобіжний захід, який захистить нас від вибриків власної свідомості. Начебто галюцинації були звичною справою. Принаймні так нам сказали. Я більше не впевнена, що це правда. Фізична природа межі приховувалася від нас із міркувань безпеки, ми тільки знали, що вона невидима неозброєному оку.

Тож отямилися ми вже в Нуль-зоні в повному спорядженні, у трекінговому взутті, із двадцятикілограмовими наплічниками і купою додаткових припасів на зовнішній обвісці. Нас усіх хитало, антрополог припала на коліно, а психолог спокійно очікувала, доки ми отямимося.

— Перепрошую, — сказала вона. — Це було найменш різке повернення, яке в мене вийшло.

Топограф вилаялась і стрельнула в неї очима. Вона мала норов, на це доводилося зважати. Антрополог без нарікань підвелася на ноги. А я надто переймалася побаченим, щоб брати таке грубе пробудження близько до серця. Наприклад, я завважила відблиск жорстокості у ледь вловимій посмішці психолога, коли вона дивилася, як ми опановуємо рівновагу — антрополог все шпорталася і перепрошувала за свою недолугість. Згодом я усвідомила, що могла помилково тлумачити цей вираз — це міг бути вияв болю чи жалю до себе.

Ми стояли на ґрунтовій стежці, всипаній жорствою, падолистом і вогкою на дотик глицею. В них комашилися оси-їздці та крихітні зелені жучки. Обабіч стежки росли височенні сосни з шаруватою горбкуватою корою; між ними шмигали пташині тіні. Повітря було таке свіже, що просто увірвалося в легені, й ми змушені були віддихатися, переважно від подиву. Ми позначили місце, зав’язавши на дереві червону шматину, і рушили вперед, у незвідане. Якщо психолог в якийсь спосіб втратить спроможність вести нас до кінця місії, ми маємо повернутися і чекати на «евакуацію». Ніхто не пояснив, що це буде за евакуація, але передбачалося, що начальство може бачити точку евакуації звіддалік, навіть з-за межі.

Нам наказали до прибуття на місце навіть не оглядатися, але я крадькома зиркнула, коли психолог відволіклася. Достеменно не знаю, що я побачила. Воно було туманним, непевним і дуже далеким: чи то ворота, чи то зоровий обман. Тільки раптова проява іскристого стовпа світла, яке швидко згасло.