Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Не треба, таточку… – змолилась я. – Не говори… тобі так боляче… не треба…

Та він сильніше стиснув мою руку й пильно заглянув в очі.

– Ізабель, я мушу розказати тобі казку.

– Добре, таточку, – прошепотіла, змахуючи сльози.

Батько закашлявся, задихаючись, і в мене вкотре стиснулось серце. А раптом це останній приступ?! Приступ, що його забере?! Вирве із люблячих рук і затопить у безодні муки?!

Але приступ минув. Батько зібрався із силами, ще раз стиснув мою руку та повів свою оповідь:

– Колись… не так уже й давно… в одному королівстві… – говорив ледь чутно, із частими зупинками. – … жив один принц.

Розпачливий схлип вирвався з грудей: о, як би хотілось слухати його казки вічно! О, як би хотілось, щоб його голос ніколи не змовкав! Однак ця казка… вона була остання.

– Одного разу принц проїжджав над річкою. Там прали… дві дівчини. Дві сестри несказанної краси. Прості селянки, вони так захопились роботою… що навіть не одразу помітили принца. А він закохався… із першого погляду! Старша сестра полонила його. З того часу він був сам не свій. Тікав із палацу… щоб тільки знову її побачити. Гуляв із ними обома… Вони ж були, як нерозлийвода. Всюди разом, всюди дві… Тільки ж він кохав одну. О, великий мрійник! Не думав, що скаже двір… не думав, що селянка… І вона його кохала. А друга… Мабуть, почуття та гординя застелили їй очі. Мабуть, осліпла від власної краси. Він залицявся до її сестри… а вона думала, що до неї. Хіба хтось міг уявити, чим це обернеться! Принц із коханою одружилися. Від сестри не було ні звуку. Минув рік, минув другий. Принц став королем. У подружжя народилась донька… Раптом розпочалась війна. Вороже військо йшло… зметаючи все на своєму шляху. А вони дивилися тільки за фронтом. Ніхто не дивився… що діється під носом… Ніхто не замислювався… звідки ворог знає всі лазівки. Ніхто не замислювався… чому тендітну дівчину так зацікавили воєнні ради. А сестра слухала… затамувавши подих. Вона виловлювала кожне слово. Тільки раз генерал хмикнув… що їй би в воєначальники. Розумне щось сказала. А потім пішла. Того вечора вона не повернулась. Того вечора… палац захопили. Хтось зробив копію із карти підземних ходів… і передав її ворогу. Якби ж хтось знав! Якби знав! Та сестра збожеволіла від розбитого серця… А королівському подружжю ледве вдалося втекти. Їх прихистив у себе… вірний принців побратим. А коли вони дізнались, хто їх зрадив… Побратим ледве вмовив короля відмовитись. І тікати. По всій фортеці проводились обшуки… Їх досі шукали… Тоді вони мечами розчистили собі шлях, метнулись потаємним ходом… Але все вирішила фатальна стріла. Королеву поранили. Ні, поранення не було смертельним… Та вона не могла продовжувати шлях. Їм треба було перечекати. Але ж немовля, їх донька… Вони готові були випробувати долю… та не готові були приректи немовля. Король віддав його побратиму. Бо королівське подружжя знають всі… А його соратника, його скромну сім’ю… Що діється з людьми, коли життя вибиває з колії! Вони думали, так буде краще. Розділились і домовились зустрітись за тиждень. Але тиждень минув… Побратим із дружиною та немовлям дісталися умовленого місця… А напоролись тільки на засідку. Лише дивом їм вдалось відбитись. Але всі їхні надії… розбилися вщент. Вони ж до останнього вірили… що король з коханою проб’ються… Але ні. Всюди нишпорили підлі служки… Залишатися в королівстві було надто ризиковано, і, заламуючи руки від розпачу, подружжя переселилося в сусіднє. Довго ще сподівався сподвижник побачити короля… але так і не дізнався, що сталося з ним. А проте, він твердо знав: якщо їм вдалось врятуватись… вони віднайдуть доньку: на плечі її був унікальний знак… знаменна родимка, що дивом нагадувала герб королівської династії – троянду в полум’ї… і що завжди підтвердить її походження та дозволить упізнати втрачену доньку, – видихнув батько.

Я гірко всміхнулась: на плечі у мене був точно такий знак (незрозуміла дивна клякса). Батько любив робити мене героїнею своїх казок.

– Але чим же все закінчилось? – запитала я. – Король з коханою возз’єдналися з донькою?

– Ця казка ще не закінчилася, – відповів батько.

– Що? Як це?

– Ти дуже схожа на свою матір, – додав він, і в мене тенькнуло в серці: з жінкою, яку я вважала за матір, у мене не було нічого спільного. – Я люблю тебе, Ізабель… – прошепотів мій батько – і полинув на небеса.