Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Вітаю, днями твоє життя покотиться коту під хвіст!
– А пану не здається, він порушує норми ввічливості таким своєрідним вітанням? – сонно пробурмотіла я і перевернулася на інший бік. Та царство Морфея тільки зловтішно помахало ручкою, тож довелося розплющити очі.
«Але ж насниться… – наморщила носика. – І головне хто? А пурпуровий джин із вчорашньої казки! Все, з цього моменту офіційно зарікаюсь терти будь-які підозрілі лампи – чи то в сні, чи то наяву! А котів мені й так вистачає – і з хвостами, і без… От чого не треба, так не треба! Все!» – владно зазначила уявному джину та спурхнула з ліжка.
Ніжки торкнулись пухнастого килима й кілька хвилин не тямили себе від блаженства. Кошлатий ворс ласкавив шкіру і нечутно шепотів слова вітання. Золотаві промінці сипонули із вікна й залили кімнату приємним теплом. З вулиці долинуло пташине заливання, і, підспівуючи йому в такт, я закрутилась кімнатою. Так давно не танцювала, аж дивно. Та всі ці обожнювані менуети призвели тільки до того, що я перечепилась через табуретку і з витонченим скриком зарилась носом у знайомий ворс.
«Підстава, однак…» – закліпала я та скочила на ноги. Не вистачало ще, щоб хтось зайшов і побачив, як я тут з килимом цілуюсь! Все, дурощі на сьогодні закінчено. Скоро сніданок має бути, а я досі не зібрана!
Обтріпалась, віддихалась – і взяла курс на заготовану сукню. Я сьогодні ненадовго збираюся «в люди», тож Марта обіцяла підшукати щось витонченіше, ніж мої улюблені верхові костюми.
Оглянула запропонований варіант і замилувалась: парча небесного відтінку підбиралась за останньою модою та виблискувала ненав’язливим квітковим візерунком. Легкий крій вигідно обрамляв фігуру та не сковував рухи. Якраз те, що треба! Марто, ти просто чарівниця!
Та чого я дивуюсь? У старої служниці завжди якісь секретики в запасі!
О Марто… як же добре, що ти в мене є! Колись наш маєток гудів, як вулик, від ранку до вечора у ньому метушились люди… Та зараз Марта залишилась єдиною нашою служницею. А решта – розбіглася так, наче вітром звіяло. Та ні – бурею, ураганом! Якоїсь миті вся прислуга повтікала так, наче сама смерть наступала на п’яти!
«Бр-р-р, не будуватимемо таких моторошних гіпотез!» – зіщулилось щось усередині.
Дійсно: Марта залишилась, і один цей факт гріє душу. Що б я робила, якби її не було поряд? Адже видавалось, що жінка, яку я звала матір’ю, не здатна була на жодні материнські почуття… Пам’ятаю, скільки разів у глибокому дитинстві я бігла до неї із розкритими обіймами, поривалась стрибнути на руки, шепотіла слова ніжної любові – а вона лише кривилась та кликала Марту, щоб забрати це «нестримане дитя».
«Марта… – знову щось колихнулося в серці. – Адже вона залишилась єдиною людиною, що справді мене любила після того, як… після того, як…»
Губи зрадливо затремтіли, і я гордо змахнула головою. Не хочу вже! Досить!
Рішучою ходою направилась до дамського столика та взялась наводити лад. Із дзеркала на мене блиснули великі блакитні очі. «Непристойно великі», – сказала б Іветта. Та він завжди говорив, що в них відбивається небо.
Вкотре подавила зрадливе тремтіння і схопилася за гребінець. Легкі розмірені рухи – і скорене каштанове волосся розсипалось пишними пасмами. Залишилось його вкласти. Звичним рухом я запустила руку в творчий безлад та довірила їй вибір стрічки. Легковажно вийняла – і здригнулась від несподіванки: улюблена, блакитна.
Тут я не витримала: її подарував мені батько! Серце стиснулось, в очах запекло. Ну, що ж це таке? Стільки років минуло, а я досі готова розридатись від найменшої згадки про нього!
Це слабкість, це непростимо…
Як він міг?! А я? Може, це я замало намагалась? Та ні – хвороба була невиліковна. Так вирішило Небо. Покарало за нескоєний злочин. Відібрало єдину людину, що мене розуміла – і залишило чудову сім’ю, будь-якої миті готову втоптати мене у багнюку.
Слуху торкнулась знайома мелодія. Тужливий мотив пробирав єство, а тремтливі акорди вивертали душу й змушували серце пропускати удари.
Це виводила Елеонора, моя молодша сестра. Віддана музиці, вона мала ангельський голос і досконало володіла грою на фортепіано. Тільки її ніжні персти так впевнено бігали клавішами, тільки в її виконанні поривчасті акорди так пробирали до душі…
Маючи ставлення до сестер цілком взаємне, я ніколи не відзначалася особливою любов’ю до них. Але мусила визнати, що Елеонора була неперевершеною. І її таємниця з кожним днем цікавила мене все більше. Полягала вона в тому, що ось уже цілий рік, як кожен ранок в нашому домі починається з цієї мелодії. Той, хто не знав Елеонори, міг би подумати, що вона просто не знає інших мелодій – та він би помилився.
А ця незмінна туга у її очах? А личко німфи, бліде, як полотно?..
А як заворожила мене ця мелодія, коли прозвучала тут вперше… Та коли вона взялась лунати щогодини й щодня – почало ставати не по собі. Ні, я нічого проти неї не маю. Тільки все одно: у чому таємниця???
Я зітхнула, звела два пасма волосся на потилиці й зав’язала їх пам’ятною стрічкою. День входить у права – пора залишати мій надійний сховок та рушати у світ. Я прочинила двері та ковзнула сходами донизу.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.