Читати книгу - "Самотній татусь шукає няню, Агата Авенс"

А сталося це мало не три тижні тому. Прокинувшись під ранок, я почув дивний звук з вулиці, немов хтось різко рушив з місця на машині. Не вірячи своїм вухам, я піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Відкинувши фіранку, побачив світло габаритних вогнів автомобіля і пил, що здіймається над дорогою в тьмяному світлі досвітньої години. Нічого не розуміючи, вирішив вийти на вулицю, щоб перевірити, чи не пропало що-небудь із техніки. Хоча в наших краях крадіжки траплялися рідко, але чим чорт не жартує. А я за комбайн ще кредит не виплатив - прикро буде, якщо хтось скруте з нього якусь деталь. Зараз спробуй її знайди.
Яким же було моє здивування, коли, вийшовши на ґанок, я побачив немовля, загорнуте в теплу пелюшку, що лежало на порозі будинку. Я покрутив головою, намагаючись розгледіти кого-небудь поблизу. І тут зіставив дитину і автомобіль, що поїхав. Так, значить, мені просто підкинули чужого малюка!
- Ось же привалило щастя, - спантеличено пробурмотів я.
Мабуть, почувши мою фразу, дитина вирішила прокинутися. І, природно, одразу ж зайшлася криком. Передсвітанкову тишу пронизали дитячі крики. Ну що за напасть? За що мені цей кошмар? Крики не припинялися ні на секунду. Я узяв малюка на руки і спробував його заспокоїти, невміло похитуючи.
Із прибудови вибіг огрядний чоловік і припустив до будинку. Судячи з фігури, це був кухар, колишній моряк, якого всі на фермі звали просто Кок. Кок був не тільки шеф-кухарем на всю мою ораву працівників, а ще й кимось на кшталт головного керуючого. Ми з братом довіряли йому справи беззастережно, і старий ще жодного разу не підводив нас.
Зовнішність у нього була вельми колоритна. Сиві пасма волосся стирчали на всі боки, густі брови нависали над очима, надаючи обличчю цього добряка вельми зловісного виразу... Далеко не всім відвідувачам подобалася його екстраординарна зовнішність, але нам було на це наплювати. Він чудово готував і тримав робітників в залізному кулаці. А це, погодьтеся, багато чого варте.

- Шеф, це ти? А я чую - машина від'їхала, думаю, що за справи? А це хто в тебе на руках? - грубий голос моряка змусив немовля волати ще голосніше.
- Дитина.
- Чого-чого? - Кок явно не зрозумів, у чому справа.
- Я кажу - дитина, маленьке людське дитинча.
Кок завмер від подиву.
- А воно чиє?
- На даний момент, судячи з усього, моє.
Кок впав на сходинки і розреготався, перекриваючи своїм басом усі інші звуки. У мене навіть розболілася голова від цих криків.
- Чорт забирай, ну хоч ти-то можеш говорити тихіше?!
Але старий ніяк не вгамовувався.
- Що, хлопче, одна з цих дівок усе ж тебе прищучила, так? Ти подарував їй дитя, а вона передарувала його тобі назад. От сміху! Я ж попереджав тебе, що добром твої пригоди не скінчаться, попереджав? Ні, шеф, ти скажи мені, адже попереджав?
- Гей, притримай-но коней! З чого це ти вирішив, що дитина моя?
- А що, хіба ні?
- Та в тому-то й річ, що ні.
- Ти в цьому на всі сто впевнений, а, шеф? - Кок перестав трясти стіни своїм реготом, але все ще лукаво посміхався.
На всі сто... Та я на всі двісті впевнений у тому, що дитина не моя, чорт забирай! Пригоди, про які говорить старий кухар, давно мені вже приїлися. Востаннє я по-справжньому загуляв кілька років тому. Ну, може, не кілька років, а місяців, отак, п'ять-шість. Але річ навіть не в цьому. Вся штука в тому, що я завжди був гранично обережний у цих питаннях. Рано мені ще думати про шлюб, дітей і всі ці дурниці..
Малюк, як і раніше, заходився диким плачем, його обличчя перетворилося на зморшкувату, посинілу від потуг маску.
- Кок, зроби що-небудь! - не витримав я.
- Я? - Старий злякано покосився на дитину. - Ти жартуєш, шеф, це ж твоя дитина, тобі з нею і няньчитись.
- Як думаєш, чому воно кричить?
Ми нахилилися над дитиною, намагаючись зрозуміти, чого та хоче.
Кок висловив блискучу ідею:
- Може, він просто голодний? Напевно он у тих сумках знайдеться якесь дитяче харчування.
У всій цій метушні я просто не помітив трьох сумок, які лежали за метр від ґанку. Я поспішив до них і квапливо почав переривати вміст у пошуках чогось їстівного для малюка. У першій сумці були лише пелюшки, повзунки, підгузки та інший одяг для крихітки. А ось у другій знайшлася цілком пристойна пляшечка з молоком.
- Ура! Схоже, я знайшов те, що потрібно!
Я поквапився до немовляти і сунув йому соску в рот. Нарешті настала довгоочікувана тиша.
- Все одно, що теля парного з соски годуєш, а, шеф? - тихо прошепотів Кок, з дивним виразом в очах дивлячись на те, як немовля з жадібністю смокче молоко з пляшки.
- Це буде серйозніше за теля, дубина, це ж людина, а не тварина, думати треба. Голова, між іншим, дана тобі не тільки для того, щоб ти коси відрощував. Коли підстригатися підеш, шельма?
- Ніколи, Денчику, ти ж мене знаєш.
- Гаразд, чорт із тобою, не про те зараз мова. Треба терміново знайти матір дитини і відправити немовля додому.
- А воно так нічого, як думаєш, шеф? - Кок обережно торкнувся товстим шорстким пальцем ніжної шкіри на щоці немовляти. Малюк здивовано відірвався від пляшки і втупився темними ґудзиками очей на незнайомий предмет. - І що за нелюд ця матуся, що відправила своє чадо чужим людям? Хіба можна таку крихітку залишати без нагляду? Поглянь, може, там хоч якась записка є?
- Але ж ти маєш рацію, як же я не помітив, прямо поверх третьої сумки лежало, - сказав я за хвилину. - Що ж, прочитаємо. «Я залишаю вам свого сина Марка. Тільки вам я можу довірити найдорожче, що в мене є. Не намагайтеся мене знайти, я нічого більше не можу зробити для мого малюка. Прошу вас, допоможіть».
- Щось я не доганяю... Шеф, якщо ти не батько, то чому вона так довіряє тобі?
- А я звідки знаю? - Мене вся ця ситуація бентежила куди сильніше, ніж Кока. - Як думаєш, може, варто зателефонувати в поліцію, і нехай він сам розбираються, що до чого?
- Та ти що, вони ж запхнуть дитину в один із цих жахливих притулків. Жодна тварюка Божа не заслуговує на таке, а вже тим більше така крихітка.
- Тут ти маєш рацію, але з начальником райвідділу поговорити все одно треба. Поки матір не буде знайдено, малятко може пожити і в мене, але тільки з дозволу влади. Мабуть, варто зателефонувати Погрібному, нехай погляне на малого. До того ж він, можливо, зможе знайти зниклу матір за ім'ям хлопця. І адвокату треба телефонувати. Котра година - не зарано будити Петренка?
Вадим Петренко був нашим адвокатом ще з тих незапам'ятних часів, коли я закінчував університет тваринництва. Він був блискучим юристом і ще моїм найкращим другом. Якщо кому й до снаги знайти заблукалу грішницю, якою, напевно, була мати цього малюка, то Вадік однозначно з їхнього числа. Ну що ж, хоч якесь рішення спало на думку. Не буває нерозв'язних завдань.
Утім, Кок, схоже, не поділяв мого позитивного настрою.
- Це все чудово, шеф, але що нам робити з ним зараз?
Я задумався не на жарт, присівши на сходинку поруч із Коком. Схилив голову і подивився на хлопчика. Коли цей маленький троглодит мовчав, то все виглядало, загалом, не так уже й страшно. Було навіть щось миле й кумедне в тому, з яким натхненням він поглинав молоко. На відміну від немовлят, яких я бачив раніше (а їх було не так уже й багато), цей зразок не був абсолютно лисим. Його маківку вінчали волосинки темного волосся. Крихітна кнопка носа кумедно зморщувалася час від часу, а темні оливки великих, на півобличчя, очей невідривно стежили за кожним моїм рухом. Хтось дбайливо одягнув хлопчика у все блакитненьке.
Хто ти, малюк? І звідки ти звалився на мою голову? Гадати було безглуздо, і я знав це, але питання все одно так і роїлися в мозку. Ні, звісно, я порядна людина, відповідальна людина, але я просто не зліплений з того високоякісного тіста, з якого Господь зазвичай ліпить щасливих батьків сімейства. Я навіть ніколи не думав про це серйозно. І вже тим більше не палаю бажанням возитися з чужою дитиною. Крім того, мене охоплювало передчуття, що все це затягнеться на довгий час. А у мене скоро жнива!