Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Месьє Масе був «дитям мов», тобто учнем Школи східних мов. Її випускників відправляли, як і його, до амбасад, де вони потім ставали дипломатами або драгоманами. Консул ставився до молодого чоловіка з певною повагою, адже цінував його талант «знати своє місце». Месьє Масе, котрий не був дворянином, до всього підходив зі стриманістю, яка свідчила, що він добре усвідомлює межі дозволеного.

— Є лист?

— Ні, Ваша Ясновельможносте. Посланець Аги, який навіть не схотів спішитися, повідомив, що його велитель зараз чекає на месьє консула у своєму палаці.

— Так. Ці дикуни почали вже викликати мене! — процідив крізь зуби месьє де Майє. — Сподіваюся, вони мають на те підстави. Інакше я звернуся до самого Паші…

Месьє Масе наблизився до консула, потім зайшов до нього збоку, ставши спиною до інших осіб, присутніх у кімнаті. Після цього дитя мов перейшов на той шепіт, яким належало обговорювати державні таємниці при людях. Метр Жюремі лише знизав плечима у відповідь на цю брутальність під вивіскою гарних манер, яка є другою вдачею державної людини.

— Ага утримує для Вашої Ясновельможності французького в'язня, якого вчора заарештували в Каїрі, — прошепотів месьє Масе.

— Та хіба ж це привід, щоб переривати нас? Вони хапають мало не щотижня кого-небудь з тих нещасних, які їдуть сюди шукати кращої долі. Що ж мені до того…

— Справа в тому, — промовив месьє Масе ще тихіше, так, що консулові прийшлося майже читати по губах секретаря, — що то не є простий в'язень. Це людина, на яку ми чекаємо, і яка має повідомлення від Короля.

Месьє де Майє скрикнув від здивування.

— У такому разі, — сказав він голосно, — не можна втрачати ні хвилини. Месьє, — це вже він звертався до метра Жюремі, — сеанс відкладається.

Консул вийшов з кімнати з гордовитим та роздратованим виглядом, хоча насправді будь-що могло здатися йому приємнішим за ті тортури, котрі перервало це втручання.

Метр Жюремі, залишившись сам, доволі брутально вилаявся, і, від гніву, з силою кинув пензля у горщик. Дорогоцінна рожева мазь, призначена для королівської щоки, лягла бризками на чорне чоло молодого невільника.

* * *

На ті часи гарний ходок міг би обійти весь Каїр за три години. Це було лише маленьке містечко, і всі іноземці охоче поділяли думку, що воно потворне, старе та позбавлене всякого лоску. Здалека сплетіння струнких мінаретів з опахалами пальмових верхівок, що здіймалися понад садами, надавало йому щось подібне до власного колориту. Але варто було подорожньому ступити на вузенькі вулиці міста, як зір його незмінно впирався в нагромадження небезпечно нависаючих над перехожими других поверхів будинків, єдиною прикрасою яких були кедрові решітки. І палац Беїв — сама цитадель, де мешкав Паша, один з фасадів якої виходив на площу Румейлех, — і численні мечеті зникали в цій безладній мішанині. Це місто, позбавлене простору й перспективи, світла й повітря, виштовхувало красу, щастя та пристрасті аж поза самі сліпі мури та похмурі грати. Тільки навколо базару та біля кількох воріт, крізь які заходили до міста купці, було помітне якесь ворушіння. Чорні силуети, загорнуті в покривала, рухалися хутким кроком, поспішаючи залишити ці вулиці, що служили постійним притулком лише жебракам та шолудивим собакам.

Іноземець нечасто ризикував входити до старого Каїру. Починаючи з XVI століття європейці перебували під заступництвом Великого Турка, що він його їм надавав згідно мирної угоди, укладеної з Францією Кером Еддином Барберусою. Але, якщо християни й могли вільно торгувати та мати деякі права, цілком спокійними вони себе не відчували. Нескінченні чвари роздирали єгиптян, підіймаючи яничарів проти беїв, беїв проти імамів, імамів проти Паші, Пашу проти війська, причому все це могло відбуватися й навпаки. Коли ж угрупування мусульман приходили до дещо удаваної згоди, то це було для того, щоб одностайно спрямувати свій загальний запал проти християн. Справа не заходила надто далеко; злегка відлупцьовували одного чи двох, і все верталося до ладу, тобто до звичайного безладдя. Втім, цього було достатньо, щоб франки, як тоді їх називали, вважали за краще якомога рідше виходити за межі відведеного їм кварталу.

Тому хоробрість молодого чоловіка, який прямував того дня вулицею старого Каїру, мала б здивувати кого завгодно. Вийшов він зі звичайного арабського будинку, зачинивши за собою прості дощаті двері. Він крокував по лабіринту старого міста зі звичною впевненістю старожила, хоча явно виглядав справжнім франком і ніяк не намагався цього приховати. Увесь ранок віяв своїм сповненим піску гарячим подихом хамсин. Навіть у незмінному затінку вузеньких вулиць стояло сухе й задушливе повітря. Молодик ішов з непокритою головою, у простій батистовій сорочці з відкритим коміром, коротких штанях і м'яких черевиках, тримаючи в руці камзол, пошитий з блакитного сукна. Перед старою мечеттю Хасана його щиро привітали двоє старих арабів, і він, не зупиняючись, коротко відповів їм їхньою мовою. Хоча він ніде не служив, бо не був турком, усе місто знало, що його звуть Жаном-Батістом Понсе, і що він виконує важливі обов'язки в цитаделі, при самому Паші.

Міцний, сповнений сили, він мав широкі плечі, могутню шию, і неодноразово замислювався, чому доля, яка мала б скористатися такими його якостями, не відіслала його досі на галери. І до цього міцно збитого тіла додавалася з дивовижно тонкими рисами, подовженої форми голова, юнацьке, чисте, оточене чорним волоссям обличчя, з якого сяяв ясний погляд зелених очей. Обличчя це було несиметричним; ліва вилиця виявлялася трохи вищою за праву, а дивне розташування очей підсилювало виразність погляду. Ця нерівномірність надавала простоті молодого чоловіка моці й таємничості.

За три роки, які Жан-Батіст Понсе прожив у Каїрі, він зробився там найіменитішим лікарем. Нещодавно, у травні 1699-го, йому виповнилося двадцять вісім.

На ходу він розмахував невеличкою валізою, в якій містилися ліки, котрі він готував за допомогою помічника. Склянки, стикаючись, видавали з-під шкіри валізи глухий дзвін. Жан-Батіст розважався тим, що сприяв веселому ритму цього кришталевого дзвякання, котре супроводжувало його кроки. Безтурботно посміхаючись, дивився він довкола себе, і не відчував ніякої тривоги, хоч за ним явно споглядали з-поза багатьох дерев'яних решіток та віконниць. Його приймали в більшості осель, як лікаря чи, нерідко, як простого гостя, і він ділив з хазяями трапезу або вечірній чай. Оскільки йому була відома чимало маленьких міських таємниць — і навіть декілька великих, — він звик бути улюбленим об'єктом невгамовної цікавості, яка швидко охоплює усіх, і особливо жінок, у цих темних