Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Від марксизму мене поступово відвернули деякі події, які відбулися наприкінці шістдесятих років: створення на Кубі МГПВ, Мобільних груп підтримки виробництва — то був евфемізм, за яким ховалися концентраційні табори, в яких упереміш сиділи контрреволюціонери, гомосексуали і звичайні злочинці. Від поїздки в СРСР у 1968 році, куди мене запросили на якесь торжество, пов’язане з Пушкіним, у мене залишився поганий присмак. Там я побачив, що якби був росіянином, то став би в цій країні дисидентом (тобто парією) або гнив би у ГУЛАГу. Для мене це стало шоком. Сартр, Сімона де Бовуар, Мерло-Понті і журнал «Тан Модерн» переконали мене, що попри всі негаразди в СРСР ця країна являє собою прогрес і майбутнє, це вітчизна, де, як казав в одному своєму вірші, який я знав напам’ять, Поль Елюар, «Нема ні повій, ні злодіїв, ні попів». Але таки були бідність, п’яниці, які валялися на вулицях, і загальна апатія; повсюдно відчувалася колективна клаустрофобія, зумовлена браком інформації про те, що діялося там і в решті світу.

Досить було огледітися, щоб збагнути, що хоча класові відмінності як функція грошей зникли, нерівність в СРСР була величезною та існувала виключно як функція влади. Я запитав одного говіркого росіянина: «У кого тут найбільше привілеїв?» Він відповів: «У слухняних письменників. Вони мають дачі, де проводять відпустки, і можуть їздити за кордон. Це ставить їх значно вище за звичайних чоловіків і жінок. Чого іще хотіти?» Чи міг я обстоювати цю суспільну модель, як робив це досі, знаючи тепер, що не зміг би в ній жити? Також мало вплив моє розчарування самим Сартром у той день, коли я прочитав у газеті «Ле-Монд» інтерв’ю, яке взяла у нього Мадлен Шапсаль, де він заявляв, що розуміє, коли африканські письменники зрікаються літератури, аби здійснити спочатку революцію і створити країну, де вона буде можливою. Він також казав, що супроти дитини, яка вмирає з голоду, «La Nausée ne fait pas le poids» («“Нудота” є марнотою»). Я відчув себе так, наче мене вдарили ножем у спину. Як міг це стверджувати той, хто змусив нас повірити, що письмо — це спосіб дії, що слова — це вчинки, що пишучи можна впливати на історію? Тепер виявлялося, що література є розкішшю, яку можуть дозволити собі лише країни, які добилися соціалізму. У той час я знову став читати Камю і визнавати його рацію, розуміючи, що у його знаменитій полеміці зі Сартром щодо концентраційних таборів в СРСР якраз він поцілив у саме око. Його ідея про те, що коли мораль розходиться з політикою, починаються вбивства і терор, була чистою правдою. Усю цю еволюцію згодом було викладено у книжечці «Поміж Сартром і Камю»[1], де були зібрані мої статті шістдесятих років про обох мислителів.

Мій розрив з Кубою і у певному сенсі зі соціалізмом стався через славнозвісну тоді (тепер про неї майже ніхто не пам’ятає) справу Падільї. Поет Ерберто Паділья, активний учасник Кубинської революції — він став заступником міністра зовнішньої торгівлі — у 1970 році почав робити критичні зауваги щодо культурної політики режиму. Спочатку на нього злостиво накинулася офіційна преса, а потім його ув’язнили, висунувши абсурдне звинувачення, що він є агентом ЦРУ. Обурившись, п’ятеро друзів, які його знали — Хуан і Луїс Ґойтісолоси, Ганс Магнус Ензенсбергер, Хосе Марія Кастельєт і я, — у моїй барселонській квартирі написати лист протесту, до якого долучилися багато письменників у всьому світі, такі як Сартр, Сімона де Бовуар, Сьюзен Зонтаґ, Альберто Моравія, Карлос Фуентес, протестуючи проти такого свавілля. Фідель Кастро відповів особисто, звинувативши нас у прислужництві імперіалізму і заявивши, що нога наша не ступить на землю Куби «невизначений і нескінченний час» (тобто цілу вічність).

Попри кампанію огуди, об’єктом якої я став через той маніфест, з душі мені звалився камінь: мені вже не треба було вдавати згоду, якої я не відчував, із тим, що діялося на Кубі. Втім розрив зі соціалізмом і переоцінка демократії тривали в мене кілька років. То був період непевності і ревізії, в який я потроху починав розуміти, що «формальні свободи» так званої буржуазної демократії були не просто декораціями, за якими ховалася експлуатація бідних багатими, а гранню, що відокремлювала людські права, свободу слова, політичне розмаїття від авторитарної і репресивної системи, де в ім’я єдиної правди, яку репрезентували комуністична партія та її ієрархи, можна було притлумлювати будь-яку критику, нав’язувати догматичні гасла і хоронити дисидентів у концентраційних таборах і навіть знищувати їх. При всіх її недоліках, яких було багато, демократія принаймні заміняла самоуправство законом і дозволяла вільні вибори, незалежні від влади партії і профспілки.

Зробити вибір на користь лібералізму було передусім інтелектуальним процесом не одного року, в якому мені дуже допомогло те, що у той час, починаючи з кінця шістдесятих, я жив у Великій Британії, викладаючи у Лондонському університеті, тож зблизька бачив одинадцять років урядування Маргарет Тетчер. Вона належала до Консервативної партії, але як державний діяч керувалася переконаннями і передусім інстинктом, які були глибоко ліберальними; у цьому вона була дуже схожою на Рональда Рейгана. Велика Британія, до керма якої вона стала у 1979 році, була країною в стані занепаду, і реформи лейбористів (а також торі) потроху її ослабили, занурили у все більшу етатичну і колективістську рутину, хоча громадянські свободи, вибори і свобода слова поважалися. Однак роль держави повсюдно зросла — через націоналізацію промисловості і політику (наприклад, щодо житла), яка робила громадянина щоразу залежнішим від милостей держави. Демократичний соціалізм потроху присипляв батьківщину промислової революції, яка тепер чахла у монотонній сірості.

Правління Маргарет Тетчер (1979 — 1990 рр.) означало революцію, здійснену в рамках найстрогішої законності. Передані у власність держави виробництва були приватизовані, а британські підприємства перестали отримувати субсидії і були змушені модернізуватися і конкурувати на вільному ринку; тоді як «соціальне» житло, яке дотеперішні уряди здавали людям з низькими доходами — так вони підтримували електоральний клієнтелізм, — продали його наймачам згідно з політикою, яка мала на меті перетворити Велику Британію на країну власників. Її кордони відкрили для міжнародної конкуренції, натомість застарілі галузі промисловості, наприклад, вугільну, закрили, аби дозволити реновацію і модернізацію країни.

Усі ці економічні реформи, звісно, породили страйки і суспільну активізацію — наприклад, робітників вугільних шахт, — які тривали близько двох років, упродовж яких особистість Маргарет Тетчер продемонструвала відвагу і переконаність, яких Велика